Що таке комунізм? Звідки він взявся, куди закликає, кого закликає? На всі ці прості запитання, як показала історія, потрібні відповіді не раз і назавжди, а кожного разу, коли вони виникають. Як сказав сценарист Григорій Горін устами «того самого Мюнхгаузена», «любов – це теорема, яку потрібно доводити щодня». І в нас так само, тільки комунізм буде теоремою (навіть теорією!) ще серйознішою та глобальнішою, ніж любов. І потрібно навчитися спочатку правильно записувати в пункті «дано» для цієї теореми все дійсно існуюче, а не уявне.
Ті претензії, що висуваються до самого слова «комунізм», зумовлені історичним відкатом, який відбувся в нашому суспільстві. Зниження до вульгарності і навіть перетворення цього поняття на лайливе слово після розпаду СРСР сталося через те, що перемогли суспільні сили, відкрито ворожі до комунізму.
До розпаду Радянського Союзу вже почалося «розмивання» цього поняття, і тому деякі теоретики говорили про необхідність розмежування всередині радянської економіки та ідеології, проведення чіткої межі, щоб не сприймати капіталістичну інерцію як комуністичну тенденцію. Після цього – через те, що суспільство було втягнуте в реставрацію капіталізму в умовах майже втраченої традиції комуністичної теоретичної думки, коли питання полягало у збереженні хоч якоїсь її частини – проблеми комунізму та руху до нього спеціально не досліджувалися. Уся увага була зосереджена на розквітаючому капіталізмі. І його прихильники, і його противники говорили про нього як про щось реальне, тоді як комунізм і рух до нього сприймалися як щось із минулого, або, у випадку з прихильниками, як дуже віддалене майбутнє, до якого ще треба дожити, тому важливо зосередитися на тому, щоб дожити. Комунізм як теоретична проблема на десятиліття зник з порядку денного.
У масовій культурі, далекій від теоретичного мислення, завжди активно відтворювалося (і відтворюється зараз) свідоміння правлячого класу. Цей клас боїться комунізму і ненавидить його, втілюючи свій страх і ненависть у форму різних соціальних міфів, на яких у постсоветських країнах зростає вже друге покоління. Однак міфологізовані уявлення про комунізм не мають нічого спільного з поняттям комунізму. Тут ми знаходимо першу найважливішу точку «ворожості» (яка насправді такою не є). Громадяни країн, які перейшли до капіталізму не через інтервенцію, а «власними силами», просто вже не знають, що таке справжній комунізм, тобто науковий, в чому суть ідеї комунізму. І, тим не менш, проблема комунізму знову постає перед ними як практична. І ця цілісна теорія, зневажання та ігнорування якої відіграли не останню роль у ковзанні назад до капіталізму в СРСР та інших країнах соціалістичного табору, потребує відродження та пояснення «простими словами» людям, чиї справжні інтереси вона відображає. Йдеться не лише про політично нейтральних робітників-пролетаріїв, але й про тих, хто сам себе вважає комуністами або принаймні лівими, – тобто про тих, хто політично визначився як симпатизуючий комунізму. Останні сприймають комунізм як певну «хорошу» суспільну систему, трактуючи цю «хорошу» систему скоріше на рівні чуттєвих уявлень, часто «від зворотного» – як відсутність мерзостей і жахів сучасного капіталістичного суспільства. Але позитивної відповіді на питання «що таке комунізм?» такі прихильники не можуть дати навіть собі.
Така ситуація спонукає саме зараз створити цю брошуру як свого роду «окуляри-велосипед», які допоможуть знову побачити комунізм і зрозуміти, що це таке. Щодо противників комунізму, то, принаймні, їх потрібно змусити висувати не дурні, а розумні претензії до вже наукового комунізму.
У рік сторіччя Жовтневої революції в публічному просторі було представлено настільки багато різних інтерпретацій ролі та поведінки більшовиків у 1917 році, що думки та оцінки, як і слід було очікувати, поляризувалися: від благородних героїв, які «врятували державу», до бандитів, які ненавиділи цю державу (державність) і знищили її. Однак, головне, що вислизнуло з уваги під час такої поляризації: більшовики, і, звісно, Ленін, були мислителями, і у своїх діях керувалися не лише бажаннями, уподобаннями тощо, а й теорією, яка стала підсумком всього попереднього розвитку людської думки. Вороги соціалізму та комунізму люблять називати Жовтень і подальше соціалістичне будівництво експериментом, проведеним більшовиками над народами… І ці вороги значно ближче до істини, ніж далекі від теорії прихильники.
І саме Велику Жовтневу революцію можна назвати експериментом, якщо, звісно, не розуміти це слово в банальному сенсі, як зовнішні маніпуляції. Більше ніяк її не можна було назвати, враховуючи її безпрецедентність. Це був експеримент, проведений відповідно до всіх наукових традицій, адже не буває експериментів без гіпотез. І така гіпотеза, розроблена Леніним та його прихильниками і заснована на спадщині Маркса та Енгельса, полягала в наступному: Світова революція. Почавшись у Росії, пролетарська революція мала охопити промислово розвинені європейські країни, давши поштовх для перетворення їх на Всесвітню республіку Рад. Не всі наукові гіпотези підтверджуються експериментом у первісній формі (хоча ідея актуальності пролетарських революцій загалом залишається вірною і зараз), однак і цей експериментальний рух уздовж навіть частково непідтвердженої гіпотетичної траєкторії сприяє прогресу науки (соціалізму).
Запропонована метафора лише повертає нас до іншого способу бачення революції, військового комунізму, нової економічної політики, індустріалізації тощо, і спонукає розглядати сучасне суспільство та тенденції його розвитку крізь призму комунізму як найважливішої науки в системі всіх суспільних наук, необхідних для того, щоб можна було діяти розсудливо в сучасному світі. Щоб революційний клас міг подолати підпорядкування постійній експлуатації, подолати в собі пригноблений клас капіталістичного суспільства і стати на власну класову позицію, усвідомити та розсудливо змінити суспільні відносини в напрямку ліквідації будь-якого пригноблення та експлуатації людини людиною, в напрямку комунізму.
Тому «теорії-велосипеди», висміяні Маяковським в іншому контексті, допоможуть нам лише в тому випадку, якщо ми проявимо наполегливість і «винаходитимемо» їх заново (відтворюватимемо): пройдемо марксистським шляхом до комуни та Інтернаціоналу, ленінським теоретичним шляхом до Жовтневої революції, а потім і всім радянським шляхом, не змінюючи «засоби пересування» – революційну теорію.
«Заново» означає зробити своїм надбанням науку комунізму в сучасних, успадкованих нами, історичних умовах.
Критикуючи ґотську програму, Маркс писав: «Ми маємо справу не з таким комуністичним суспільством, яке розвинулося на власній основі, а, навпаки, з таким, яке щойно виходить із капіталістичного суспільства і яке тому, в усіх відношеннях, в економічному, моральному та інтелектуальному плані, зберігає ще залишки старого суспільства, з надр якого воно виросло». І далі: «На вищій фазі комуністичного суспільства, після того як зникне поневолююче людину підпорядкування її поділу праці; коли зникне разом з цим протилежність між інтелектуальною та фізичною працею; коли праця перестане бути лише засобом для життя, а стане самою першою потребою життя; коли разом із всебічним розвитком індивідів зростуть і продуктивні сили, і всі джерела суспільного багатства почнуть повноцінно функціонувати, лише тоді можна буде остаточно подолати вузький горизонт буржуазного права, і суспільство зможе написати на своєму прапорі: Кожному – за здібностями, кожному – за потребами!
Ідеї приватної власності та панування капіталу протиставляється ідея комунізму. Реальності, де панує капітал, можна протиставити лише комуністичне суспільство. Але що таке комунізм?
У цій брошурі нас цікавить те, що Маркс назвав найвищою фазою комунізму, тобто розвинене на власній основі комуністичне суспільство, або комунізм як такий. Нижча фаза комунізму, або перехідний період від капіталізму до комунізму, який пізніше історично закріпився під назвою «соціалізм», буде розглянута нами пізніше. Зараз йдеться про те, до чого саме має відбутися цей перехід, або про те, чого хочуть досягти комуністи в результаті революційних перетворень суспільного життя.
Нас тут цікавлять ті визначальні характеристики, які роблять суспільство саме комуністичним і відрізняють його від усіх попередніх комунізму форм виробництва та організації суспільного життя. Тому ми поки що відкладемо опис технологій при комунізмі. Вони можуть бути різними (і, безумовно, швидко змінюватимуться). Наприклад, капіталізм за часів панування парового двигуна та капіталізм із сучасною цифровою технікою дуже сильно відрізняються один від одного. Але те, що робить капіталізм капіталізмом, суспільством розвиненого товарного виробництва, де товаром є, зокрема, і робоча сила, а капітал – домінуючою суспільною формою відносин, є характерним, необхідним і незмінним для капіталізму взагалі, як у XIX, так і в XXI столітті. Розуміння цих необхідних моментів у їхньому необхідному взаємозв’язку і становить поняття капіталізму.
Так само й у поняття комунізму, як і будь-якого іншого явища, входить лише те, що є необхідним і достатнім у взаємопов’язаних аспектах, щоб суспільство було комуністичним.
Складність полягає в тому, що ми маємо справу з явищем, яке ще не стало реальністю. Історія ще не знала (принаймні, на нашій планеті) комуністичного суспільства, яке розвивалося б на власній основі (первісний комунізм у цьому випадку не береться до уваги).
Проте, комунізм вже давно став наукою. Увесь хід історичного розвитку думки породив ідею комунізму, а хід суспільного життя, принаймні, постійно демонструє межі капіталізму та необхідність переходу до нової основи суспільного розвитку. Капіталістичні кризи надвиробництва супроводжуються колосальним знищенням не лише вироблених товарів чи окремих підприємств, але й часто цілих колись процвітаючих мегаполісів.
Якщо розглядати суспільне виробництво як спосіб взаємодії людини з природою, стає очевидно, що воно є нераціональним і завдає нашій планеті шкоди таких масштабів, що це може стати непоправною проблемою. Виробництво і надмірне виробництво тієї ж самої упаковки, зайвої та безглуздої з точки зору розумної взаємодії з природою, але необхідної для того, щоб товар був проданий, – завдає величезної шкоди. Виробництво самих товарів, які не збагачують і не розвивають, а часто й калічать людину, але поглинають велику кількість ресурсів, забруднюють ґрунт, воду та повітря – ось реальність капіталізму. Відсутність планомірної в масштабах усього суспільства, продуманої переробки відходів, а також розумного розподілу та використання всіх природних ресурсів і виробничих можливостей. Все це створює загрозу незворотної екологічної катастрофи.
Паралельно з таким рукотворним руйнуванням природи, що нас оточує, відбувається деградація людини. Це не лише абсолютна бідність, в яку занурена значна частина працюючого населення Землі: люди голодують, живуть в антисанітарних умовах, не мають доступу до освіти та медицини; але йдеться також про відносне зубожіння, коли створюються нові потреби, задоволення яких стає необхідністю навіть для того, щоб існувати як продавець власної робочої сили, але засобів для їх задоволення недостатньо. Цю тенденцію ще зазначав Енгельс, але в наші дні, коли капіталізм не може існувати без цілеспрямованого виробництва потреб, вона багатократно посилюється і набуває загрозливих масштабів, особливо на периферії та напівпериферії капіталістичного світу, де в суспільному масштабі робоча сила не відновлюється в повній мірі. Це підриває самі основи капіталістичного виробництва. Але це ще не все.
Щоб відтворюватися в розширеному масштабі, сучасний капітал відроджує та підпорядковує собі докапіталістичні способи експлуатації людини людиною. Рабство та кріпацтво в сучасному світі існують доти, поки вони виявляються вигідними та сприяють самозростанню вартості. Наприклад, за даними МОП, опублікованими в 2014 році, прибутки від використання рабської праці в усьому світі перевищують 150,2 мільярди доларів (як бачите, вигода від рабства обчислюється і може обчислюватися суто в капіталістичний спосіб, а не в натуральній формі, як це було в епоху рабовласництва).
Капітал постійно потребує простору для самозростання, а для цього йому потрібно витіснити інший капітал з уже наявних ринків, перерозподілити ресурси на свою користь. Це породжує конфлікти не лише всередині держави, але, головним чином, між ними, що визначає локальні військові дії та веде до чергової світової війни. А коли ми маємо тенденцію (підготовку, розгортання, окремі спалахи) світової війни та ядерну зброю, які тільки непередбачувані випадковості можливі! При цьому сама війна дає потужний поштовх до розвитку широкого, масового, стихійного антикапіталістичного руху. Наскільки послідовною буде ця лінія, і чи вона вестиме до реального виходу за межі капіталізму – сказати поки що важко. Взагалі, гарантії того, що людство переживе капіталізм, ніхто зараз дати не може. Єдине, про що це свідчить, – це про межу розвитку суспільства, де панує капітал.
Те, що капіталізм колись припинить своє існування, незаперечно. Питання лише в тому, чи закінчиться він разом із людством, чи людство навчиться жити інакше. І як саме інакше можна жити, щоб і людство в цілому, і всі його різноманітні складові розвивалися, не заважаючи, а допомагаючи одне одному? Наукова теорія комунізму дає відповідь на це, зовсім не застаріле, а надзвичайно актуальне для людства питання.
Основні моменти цієї теорії ми й спробуємо тут викласти. Її створили Маркс і Енгельс. У розвиток розуміння комунізму свій внесок зробили й пізніші мислителі-марксисти. Серед них особливої уваги заслуговує теоретична праця Леніна.
Значення термінів «комунізм» і «соціалізм» не сформувалося одразу. Тривалий час вони вживалися як синоніми, або комунізм навіть могли розуміти як попередній етап соціалізму. Тому слід однаковою мірою звертатися як до праць Маркса та Енгельса, де вживається термін «комунізм», так і до тих, де йдеться про «соціалізм», якщо за змістом викладеного зрозуміло, що йдеться про комуністичне суспільство, про комуністичний рух або про теорію комунізму. Що стосується Леніна та інших марксистів ХХ століття, то в їхніх працях, як і в пізніх працях Маркса, термінологія вже більш-менш усталилася. У статті «Великий початок» Ленін спеціально нагадує читачам, що «наукова відмінність між соціалізмом і комунізмом полягає лише в тому, що перше слово означає першу ступінь нового суспільства, яке виростає з капіталізму, а друге слово — вищу, наступну ступінь». Там, де ми використовуватимемо ці слова без посилань і особливих пояснень, їх слід розуміти відповідно до сучасного вживання.
Щодо аргументу проти комунізму, який з різних боків повторює всяка і вся з лав ідеологічних прислужників сучасного правлячого класу капіталістів: «комунізм – це утопія, ми вже намагалися побудувати комунізм, і нічого (або нічого доброго) з цього не вийшло», – на це ми відповімо наступне. Так, комуністичне суспільство побудувати поки що не вдалося, але стверджувати, що нічого доброго з цього не вийшло, – це просто брехня. Успіхи соціалістичного Радянського Союзу свого часу не могли заперечувати навіть найзатятіші антикомуністи, навіть у США. Ті, хто пам’ятає недавню історію ХХ століття, добре знають, що рух суспільства до комунізму дозволив народам, які жили в СРСР, досягти небувалих раніше, за часів феодалізму та капіталізму, висот, і при цьому за найкоротший термін. Про це свідчать як сухі цифри та статистичні дані, так і досягнення в галузі культури, які досі не мають собі рівних.
Якщо порівняти перші десятиліття1 існування суспільства, коли спостерігався рух у напрямку до комунізму, і той самий період розпаду СРСР, коли країни «незалежних держав» почали розходитися різними шляхами, то ми побачимо пряму залежність між рухом до комунізму та розвитком усього суспільства. Йдеться не лише і не стільки про промисловість і виробництво матеріальних благ, скільки про можливості для розвитку людини та людських здібностей, які були доступні широким верствам населення.
Вже у 1925 році в початкових школах навчалося на 2 250 000 учнів більше, ніж у 1913 році. Кількість учнів у професійно-технічних школах зросла вдвічі. З громадянської війни суспільство одразу перейшло до навчання. Право на освіту було здобуто для тих, хто до громадянської війни був приречений на невігластво. Задумайтеся: Радянському Союзу лише рік, а у нього вже є чим похвалитися перед капіталістичним світом, де в освіті домінує класовий принцип. Якісна освіта в капіталістичному світі була і залишається недоступною для більшості.
За 20 років після Жовтневої революції вдалося вирішити проблему безпритульності, і дітям, які втратили батьків під час Першої світової та Громадянської війни, давали не просто дах над головою та їжу, а й освіту, професію, можливість почати життя. Водночас, на уламках колишньої єдиної соціалістичної країни знову з’явилися безпритульні діти, і в більшості випадків їхні батьки живі. Рівень загальної освіченості населення також знизився і продовжує знижуватися. Системи освіти колишніх радянських республік прагнуть відповідати новим соціальним реаліям: все більш вузькій спеціалізації та поглибленню розшарування в освітніх можливостях для дітей з бідних і заможних сімей. Безліч красномовних свідчень про цей процес ви знайдете у фільмі Костянтина Сьоміна та Євгена Спіцина «Останній дзвінок».
У СРСР програма ліквідації неписьменності (лікбез – з 1920 року) та загального початкового навчання (всеобуч – з 1930 року) змогла вирішити проблеми початкової освіти менш ніж за двадцять років – і це в аграрній країні, де до 1917 року було понад 80% неписьменного та малописьменного населення. До 1936 року в СРСР було навчено близько 40 мільйонів неписьменних. У 1933–1937 роках лише в облікованих школах лікбезу займалися понад 20 мільйонів неписьменних і близько 20 мільйонів малописьменних. За даними перепису 1939 року, грамотність осіб віком від 16 до 50 років наближалася до 90%. Саме ці люди, а не вигадані герої з хрестами на грудях і Богом у серці (на чому наполягав фільм Микити Михалкова «Цитадель» та інші зразки сучасної пропагандистської індустрії), перемогли найпотужнішу, найсучаснішу та найозброєнішу на той момент військову машину нацистської Німеччини, на яку до моменту вторгнення в СРСР працювала більша частина європейської промисловості.
Отже, за 20 років було практично ліквідовано неписьменність, створено мережу медичних установ, де кожен мав доступ до медичної допомоги (лікарі та вчителі з’явилися там, де їх раніше ніколи не було), з’явилися школи, бібліотеки, заклади культури, було надано потужний поштовх для розвитку науки, зокрема й завдяки появі відповідної інфраструктури. Пріоритетне всебічне розбудовування комунізму, спрямоване на розвиток людини (освіта, охорона здоров’я, наука, культура), дозволило перемогти фашизм, який загрожував усьому світу, а після важкої руйнівної війни – у найкоротші терміни відбудувати країну.
Що ж принесло життя колишнім радянським республікам після розпаду СРСР – повне згортання комуністичних тенденцій у розвитку суспільства?
Лише в Україні після розпаду СРСР, за даними Державного комітету статистики до 2014 року, абсолютна втрата населення становила майже 6,5 мільйона осіб (до розпаду спостерігалося позитивне зростання). Ця цифра не враховує тих, хто «числиться» громадянами України, але був змушений покинути свій дім і поїхати на заробітки. Це саме по собі свідчить про колосальну соціальну катастрофу. Звісно, тут згадають голод 1932-1933 років. Масовий голод – завжди жахлива трагедія, незалежно від її справжніх причин. Але навіть за найантибільшовицькими підрахунками (саме підрахунками, а не безпідставними ідеологічними заявами), проведеними Інститутом демографії НАН України, голод в Україні забрав не 7 і не 10, а 3,9 мільйона людських життів. Враховувалися не лише втрати, а й порівнювалася чисельність населення з прогнозованою чисельністю з урахуванням значного позитивного приросту в роки до і після голоду. Якщо за аналогічною методикою обчислити абсолютні втрати населення України після розпаду СРСР, то картина буде набагато жахливішою, ніж та, що отрималася в результаті віднімання майже 6,5 мільйона.
У Литві, Латвії та Естонії також спостерігається значне скорочення населення. У РФ за рахунок міграції зафіксовано меншу втрату населення: зі 148,6 мільйона у 1991 році до 144,3 мільйона у 2016 році.
Якщо врахувати трудову міграцію в інших напрямках і структуру зайнятості в самих середньоазіатських республіках, стане зрозуміло, що загальна якість життя та можливість громадян цих республік знайти роботу, яка дозволяє утримувати сім’ю, у себе вдома значно знизилися.
Війни на території колишнього СРСР стали поширеним і звичайним явищем: конфлікт між Азербайджаном і Вірменією в Нагірному Карабаху (який розпочався ще за часів СРСР, але, по суті, розгорнувся під час розпаду), громадянська війна в Таджикистані, Придністров’я, дві чеченські війни, Грузія та Абхазія, Південна Осетія, Донбас. І в усіх цих війнах люди вбивали одне одного, зрештою, заради конкуруючих угруповань капіталу, тобто своїх власних експлуататорів.
На це можуть заперечити, що громадянська війна, яка почалася в 1917 році, також була кривавою і, за різними підрахунками, забрала від 8 до 13 мільйонів життів з обох сторін. Сюди входять не лише ті, хто загинув у бойових діях, а й ті, хто помер від хвороб, голоду та терору. Так, це правда, – відповімо ми. І, звісно, було б краще, якби війни не було. Але, по-перше, її розв’язали не більшовики і не пролетаріат, а представники старих експлуататорських класів, які не хотіли втрачати свою владу. По-друге, у цій війні трудящі відстоювали власні інтереси, а не інтереси тих, хто живе за рахунок їхньої праці. По-третє, ця війна була боротьбою за можливість здійснити кардинальні зміни в усьому суспільстві, а не просто за переділ сфер впливу капіталу. Про Велику Вітчизняну війну має сенс говорити окремо, оскільки це була боротьба з фашизмом, де радянський народ відстоював не лише власні інтереси, але й інтереси всього людства.
Як бачите, навіть таке просте порівняння перших десятиліть існування СРСР і життя республік після його розпаду дає можливість говорити про переваги суспільства, де є простір для тенденції руху до комунізму. І це при тому, що процес відбувався зовсім не гладко, і було багато того, що аж ніяк не можна назвати комуністичним. Йдеться про чисто капіталістичні процеси та явища в соціалістичному суспільстві. Саме про них так багато кричать критики СРСР, незважаючи на те, що ця критика, там, де вона цілком справедлива, виявляється самокритикою щодо капіталістичного світу.
Тенденція до руху в бік комунізму в СРСР дозволила всього через дванадцять років після Великої Вітчизняної війни, яка забрала мільйони життів і зруйнувала значну частину країни, запустити перший штучний супутник Землі. А незабаром і відправити першу людину в космос. Будівництво комунізму дозволило розробити в науковому плані ті ідеї, які для нас, у нашому нинішньому стані суспільства, скоріше є ідеями майбутнього, ніж минулого, оскільки їх реалізація несумісна з приватною власністю на засоби виробництва. Цей список можна продовжувати довго і включати в нього не тільки радянські досягнення, а й досягнення інших соціалістичних країн, – які виникли саме на тому шляху, який бачив Ленін у світлі гіпотези про перемогу світової революції.
Звісно, в цьому грандіозному проєкті були не лише досягнення, а й відступи та провали.
Але, навіть якщо не брати до уваги все вищесказане, аргумент «не вдалося побудувати комунізм, отже, це взагалі неможливо і нічого з цього не вийде» має той самий логічний недолік, що й заяви противників ідей, які, наприклад, лягли в основу виникнення та розвитку авіації. Противники стверджували, що неможливо створити літальні апарати, важчі за повітря. Це те саме, що заявити: людина чи людство не зможе чомусь навчитися лише тому, що у неї досі це не вийшло, хоча спроби й були.
Такі нелогічні аргументи не передбачають вивчення суті справи та розгляд аргументів по суті. Тому вони й не стосуються науки про комунізм. Невдача першої спроби людства досягти комунізму свідчить лише про необхідність детального вивчення історичного досвіду, щоб зрозуміти причину цієї невдачі, а також більш ретельного вивчення умов, які необхідно досягти для переходу до комунізму. Саме існування та структура комуністичного ідеалу, що виник як осмислення тенденцій і суперечностей капіталістичного суспільства, вимагають цього.
Отже, оскільки комунізм, окрім усього іншого, став наукою, давайте приступимо до його вивчення. Ця брошура, звісно, не може претендувати на детальне та розгорнуте дослідження комунізму. Скоріше, це текст, призначений для викладення основних положень науки про комунізм, розроблених у марксистській теорії. Більш глибока та детальна розробка проблеми – справа найближчого майбутнього. Ми запрошуємо наших читачів приєднатися до цієї справи, зокрема й у формі критики нашої роботи.
Основою для капіталізму є товарне виробництво. Усе багатство капіталістичного суспільства виступає як сукупність товарів. Оскільки продукти праці за капіталізму неминуче набувають товарної форми, товар є «клітиною капіталізму».
Основою для комунізму як суспільного устрою, згідно з матеріалістичним розумінням історії, також може бути лише відповідний спосіб виробництва.
Усе багатство комуністичного суспільства – це універсальність змісту та форм людської діяльності. Марксизм взагалі бачить сутність людини в діяльності, спрямованій на зміну природи (в тому числі й власної суспільної природи). Працювати, обробляти природний матеріал, створювати речі, яких немає в природі – ось що принципово відрізняє життя людини від життєдіяльності тварини і визначає всі інші відмінності. Але досі сама праця в суспільному масштабі була невільною. Усі докомуністичні способи виробництва відрізнялися своєю специфічною формою невільної праці. Комунізм же передбачає повне подолання цієї неволі. Тому його основою може бути лише вільна праця «без норми та винагороди», як «найперша життєва потреба» людини.
Найпростіша, безпосередньо колективна форма здійснення такої праці (а краще сказати, такої діяльності, оскільки слово «праця» певною мірою зберігає негативне значення) є тією самою «клітиною» комунізму, в якій закладено подальший розвиток комуністичного суспільства у всіх його необхідних визначеннях.
Вільна діяльність та її безпосередньо-колективна форма є реальністю в наш час, так само як реальністю ще до появи капіталізму були товарне виробництво та товар. І перехід до нового суспільного ладу відбудеться, коли вільна діяльність людини стане універсальною формою, так само, як колись товаром. З розмаїття товарів на ринку, що мають різні властивості, неможливо безпосередньо зрозуміти, що таке товар і товарне виробництво. З різноманітності видів і способів організації комуністичної діяльності неможливо зрозуміти її суть і те, що таке її безпосередньо-колективна форма. Тим більше, що слова можуть затьмарювати суть справи. Безпосередньо-колективна форма вільної діяльності може існувати навіть тоді, коли людина здійснює її зовсім одна. Необхідно виділити ті визначення, які є необхідними для неї.
У безпосередньо-колективній формі вільна діяльність здійснюється за критеріями свободи, істини, добра та краси, а отже, і найвищих людських інтересів, тобто це форма самоцінної чуттєвої діяльності. Вільна діяльність обов’язково передбачає єдність усіх трьох компонентів: чуттєвості, моральності та мислення, і їх піднесення до рівня свободи. У процесі такої діяльності здійснюється утвердження людини в усій її повноті незалежно від того, що саме робиться і що саме (істина, добро чи краса) виходить на передній план.
Така безпосередньо-колективна форма – це лише зовнішній вигляд самої діяльності разом із відповідним їй змістом. У повсякденній мові таку діяльність часто називають соціальною творчістю або просто творчістю. Форма є важливою, оскільки розвиток відбувається та виражається у необхідному русі форми. Зміст завжди породжує відповідну форму та здійснюється через неї. Тому протиріччя змісту спочатку сприймаються свідомістю як протирічливість форми. У її розгортанні та через її розгортання (зміну форм) насправді відбувається рух змісту. З боку форми в діяльності важливими є такі моменти, як характер зв’язку між людьми, мета, суспільне буття предметів і засобів праці.
Безпосередня колективність у вільній діяльності проявляється, перш за все, в орієнтації на інших людей. У безпосередньо колективних формах діяльності людина завжди виступає як мета та найвища цінність. Усе, що робиться, робиться безпосередньо для розвитку інших людей. Тому продукт такої праці ніколи не набуває самостійно-речової форми (форми товару). Продукт такої праці не може протистояти живим людям як чужа їм річ. Іншими словами, ця діяльність спрямована на розвиток суспільства та покращення життя інших людей, здійснюється для них, а отже, і для себе, як представника цього суспільства. Те, що зараз прийнято називати матеріальними цінностями у вільній комуністичній діяльності, може слугувати лише засобом.
Що стосується характеру зв’язку між людьми, то його загалом можна визначити як товариство, або, що те саме, вільна асоціація.
Цей характер взаємозв’язку також вказує на засоби такої діяльності, оскільки у вільній асоціації жоден з учасників не може бути засобом для здійснення чужої волі та чужих йому інтересів. Навіть якщо хтось, завдяки своїм здібностям і навичкам, є провідним у колективі, інші не сліпо виконують чужу волю, а співпрацюють у здійсненні спільної справи, яка є однаково важливою та необхідною для всіх її учасників.
Характер зв’язку також вказує на суспільну форму існування засобів і предмета комуністичної діяльності. Таким чином, засобами можуть виступати лише речі та процеси, відмінні від людини. Суспільна форма існування засобів і предметів праці передбачає їх безпосередньо суспільне використання. Саме в цьому сенсі Маркс говорив про перехід від управління людьми до управління речами.
З вищесказаного випливає, що такі форми людської діяльності позбавлені будь-якого зовнішнього примусу, як прямого, так і непрямого (винагороди за працю), оскільки ні сам процес, ні результат комуністичної діяльності не є байдужими для того, хто її здійснює. Людина щоразу зацікавлена у своїй праці безпосередньо, на відміну від ситуації, яка є звичайною для сучасного суспільства, коли сама діяльність виступає лише засобом для отримання грошей.
Звісно, безпосередня колективність полягає ще й у тому, що праця кожного члена суспільства спирається на працю інших людей, у тому, що предмети, засоби та способи праці є продуктом, створеним іншими людьми, а його власна праця, у свою чергу, є невід’ємною частиною всієї суспільної праці та надає матеріал для майбутньої діяльності. Але це характерно для будь-якої праці, що здійснюється в будь-якій суспільній формі, а не лише для комуністичної діяльності, тому це не стосується специфіки комунізму.
Під безпосередньо-колективною формою вільної діяльності ми розуміємо об’єднання людей у процесі діяльності, де метою кожного є розвиток усіх, а засобами для її досягнення виступають речі та природні процеси, щодо яких відбувається вільне та рівне вираження волі.
Безпосередньо-колективна форма діяльності – це не просто зовнішня суспільна форма, яка може існувати, а може й ні, не впливаючи при цьому на зміст діяльності, а навпаки, – це її змістовна форма. Без неї взагалі неможливе здійснення вільної діяльності, що відповідає критеріям істини, добра та краси.2 Розвиток і метаморфози такої форми передбачають збереження вищезазначених моментів, подібно до того, як у метаморфозах товарної форми продуктів праці завжди зберігається вартість (те, що робить товар саме товаром, а не просто продуктом праці).
Що ж до змісту такої діяльності, то вона завжди є революційною. У цьому полягає її внутрішнє протиріччя. У вільній комуністичній діяльності постійно закладається як її внутрішня межа, так і вихід за ці межі. За допомогою історично досягнутих, а отже, історично обмежених рубежів діяльності, змінюється сама ця діяльність, закладається її новий зміст (завдяки розширенню горизонтів освоєння матерії) та нова форма. Це відбувається не незалежно від учасників процесу праці, обхідним шляхом, як це відбувається в процесі матеріального виробництва. Навпаки, ця зміна відбувається цілеспрямовано. Тому комунізм, як оволодіння людиною власною діяльністю, виявляє внутрішню суперечливість людської діяльності взагалі, а отже, і внутрішню суперечливість матеріального світу, в якому людина здійснює свою діяльність. Тому для науки про комунізм найважливіше методологічне значення має зауваження Маркса, висловлене в першій тезі про Фейєрбаха: «Головний недолік усього попереднього матеріалізму – включно з фейєрбахівським – полягає в тому, що предмет, реальність, чуттєвість розглядаються лише у формі об’єкта, або у формі споглядання, а не як людська чуттєва діяльність, практика, не суб’єктивно. Звідси й сталося, що діяльна сторона, на противагу матеріалізму, розвивалася ідеалізмом, але лише абстрактно, оскільки ідеалізм, звісно, не знає дійсньої, чуттєвої діяльності як такої. Фейєрбах хоче мати справу з чуттєвими об’єктами, які справді відрізняються від уявних понять про те, що є добре і що є погано, які можуть бути різними, і лише істині надається якесь об’єктивне значення. Категорії «істини», «добра» і «краси» розроблялися протягом тисячоліть як об’єктивні ідеальні характеристики людської діяльності у світі, що розгортаються (розвиваються) в цій діяльності, а тому й об’єктивні характеристики світу (матерії). Іншими словами, якщо коротко, коли йдеться про діяльність за мірками істини, добра і краси, то маються на увазі «точки розвитку» людської чуттєвості, пізнання і моральності, про розвиток ставлення людини до людини і людини до природи, взятих з боку ідеального виміру об’єктів, але найголовніше, він розглядає людську діяльність не як предметну діяльність. У цій заяві підкреслюється не лише роль ідеалізму у формуванні теорії діяльності. Хоча ця роль справді величезна і важлива, настільки, що згодом Ленін говорив про важливість розвитку «матеріалістичних друзів гегелівської діалектики». Матеріалістично зрозумілі категорії діалектики як «мільйони разів повторювані форми людської діяльності» (Ленін), їх внутрішня суперечливість і рух є необхідним інструментом розвитку теорії комунізму саме тому, що в них відображені суттєві моменти людської діяльності взагалі, у них відображено те, без чого людська діяльність в принципі не може здійснюватися. Але в марксистському тезі також робиться акцент на матеріальності людської діяльності.
Підкреслимо ще раз, що вільна діяльність – це не «відпочинок» у сучасному розумінні цього слова, не безцільне проведення часу, а діяльність, що відповідає критеріям свободи. Колись філософія, в особі Бенедикта Спінози, визначила свободу як усвідомлену необхідність. Справжня свобода визначається діями, що відповідають цій необхідності.
У вільний час, відповідно до історичної необхідності, люди розвивають культуру в найширшому сенсі цього слова. Така діяльність не є вигадкою комуністів у фантастичних мріях. Вона існувала в минулому і існує зараз. Але вона існувала і існує в дуже жорстких рамках і є надбанням лише небагатьох людей. Абсолютна більшість членів суспільства не знає вільної діяльності. Це відбувалося і відбувається, зокрема, тому, що потрібно не просто мати час, а й бути розвиненим настільки, щоб бути в змозі здійснювати таку діяльність. Умови для такого розвитку були і залишаються в сучасному товарному суспільстві досить обмеженими.
Отже, щоб рухатися в напрямку комунізму, потрібно виробляти комунізм, тобто вільну діяльність, точніше, вільний час і відповідний рівень розвитку членів суспільства, які могли б її здійснювати.
Отже, і розподіл тут, насамперед, – це розподіл вільного часу та можливостей для засвоєння людської культури. Розподіл продуктів праці необхідний лише настільки, наскільки він забезпечує вільний час. У цьому ключі слід ставити питання про ефективність суспільного виробництва в перехідний період до комунізму. Вільний час при капіталізмі є виробничими витратами, його не враховують, не цінують, і тому він часто так і не стає справді вільним, не використовується за призначенням. Призначення вільного часу – бути використаним для постійного розвитку суспільних відносин (або розвитку діяльності, що, по суті, одне й те саме).
Отже, для комунізму надзвичайно важливо, щоб звичка, яка стала надбанням усіх, ставитися до власного вільного часу та діяльності, що здійснюється в цей час, як до суспільного багатства, яке не підлягає приватному розбазарюванню, була сформована. Загалом, сила звички та колективного формування звички має тут величезне значення, хоча б тому, що бути вільним, тобто діяти за принципами свободи, завжди дуже важко. Це означає перебувати на передовій суперечностей, через які здійснюється розвиток суспільства. Це не лише важка праця, але й трагедія в тому сенсі, що потрібно постійно долати себе, заперечувати себе минулого. А колективна суспільна свобода – це колективна суспільна трагедія та її постійне розв’язання. Комуністичне суспільство – це не суспільство загальної лінощів і бездіяльності, а суспільство загальної вільної діяльності, яка є для людей першою життєвою потребою.
Комунізм реалізується через необхідну зміну безпосередньо колективних форм людської діяльності, спрямованої на зміну самої цієї діяльності (розвиток самого життя людей). Досягнуті форми, прагнучи вийти за свої межі, створюють нові. Тому цю зміну не можна уявляти як постійно повторювані, що йдуть один за одним, однакові метаморфози (як ми бачимо це в русі капіталу). Внутрішня логіка руху безпосередньо колективних форм вільної діяльності, необхідність їхньої зміни визначається не просто історично досягнутим способом виробництва та відповідними йому виробничими відносинами, а свободою як необхідністю самої матерії, що розкривається в міру освоєння матерії.
У найзагальнішому вигляді закон комунізму можна сформулювати як закон свободи або закон самодетермінації людської діяльності: вільна діяльність членів суспільства, що здійснюється як усвідомлений розвиток змісту та форм цієї діяльності, визначає розвиток усього суспільства. Або, іншими словами, свобода, реалізуючись, прагне до самозростання.
Звісно, розуміння дії цього закону потребує постійного уточнення з використанням усіх наявних знань як про природу, так і про суспільство. Тому теорія комунізму може за відповідних умов відігравати об’єднуючу роль для всіх наук, вказуючи на реальний зв’язок між ними, як зв’язок самої людської практики.
Існуючі сьогодні безпосередньо-колективні форми вільної людської діяльності, як «зачатки комунізму», є не просто свідченням його можливості, а й його реальним існуванням. Важливо усвідомити, що комуністичний спосіб виробництва вже існує, йдеться лише про те, щоб він став домінуючим і поширився на все суспільство.
У своєму русі безпосередньо-колективні форми вільної людської діяльності, як «зачатки комунізму», можуть розгорнутися в комунізм як суспільний уклад, тобто як спосіб існування суспільства. У цьому сенсі одним із найцінніших положень у теоретичній спадщині Леніна є закликати виявляти та плекати «зачатки» комунізму всюди, де вони є.
Твердження про те, що комунізм вже існує, може здатися надто сміливим. У будь-якому разі, воно потребує підтвердження. Навпаки, одразу впадає в око відсутність комунізму, панування праці, цінність якого для того, хто працює, визначається лише у формі оплати праці – заробітної плати. Може здатися, що зародкова форма комунізму – безпосередньо колективна форма вільної людської діяльності – є чимось, що не стоїть на головній дорозі розвитку людського суспільства. Тим часом, ми спробуємо показати, що це не так. Для цього недостатньо підібрати лише ті приклади, які б засвідчували наявність комунізму в обмежених рамках експлуататорського класового суспільства. Необхідно розглянути безпосередньо колективну форму вільної діяльності, що здійснюється в сучасному класовому суспільстві, з точки зору можливостей її подальшого розвитку.
Нагадаємо, свого часу Ленін зміг по-новому поглянути на радянську владу, а згодом і на комуністичні суботники. «Особливе, навіть гігантське значення в цьому плані має те, що робітники організовують комуністичні суботники з власної ініціативи. Мабуть, це лише початок, але початок надзвичайно важливий. Це – початок перевороту, який є більш складним, більш важливим, більш докорінним і вирішальним, ніж повалення буржуазії, оскільки це – перемога над власною косністю, розхлябаністю, дрібнобуржуазним егоїзмом, над тими звичками, які проклятий капіталізм залишив у спадок робітникам і селянам». Коли ця перемога буде закріплена, тоді й лише тоді буде створено нову суспільну дисципліну, соціалістичну дисципліну, тоді й лише тоді повернення назад, до капіталізму, стане неможливим, і комунізм стане справді непереможним». Ленін стверджував, що перший комуністичний суботник, організований 10 травня 1919 року залізничними робітниками Московсько-Казанської залізниці, має більше історичне значення, ніж будь-яка перемога в Першій світовій війні. Йшлося не просто про самостійне волевиявлення робітників, які організували суботник, а й про суттєве збільшення продуктивності праці в цій ініціативі, зумовлене тим, що для кожного працівника це була його особиста справа, де реалізувався особистий інтерес у розвитку залізничного господарства в інтересах усього суспільства.
Після публікації розділу про заснування комунізму один із наших читачів зробив важливе зауваження: «Комуністичний спосіб виробництва передбачає не лише виробництво матеріальних благ, а не просто пушкінський літературний гурток, який сприяє становленню поетів. Адже сьогодні повно так званих «комуністичних відносин», заснованих на експлуатації для «обраних», – стверджував читач. Він вимагав надати докази того, що комунізм вже існує і яким він може бути саме у сфері матеріального виробництва. На нашу думку, правота читача полягає у двох аспектах. По-перше, читач виступив від імені пролетаріату – людей, які безпосередньо зайняті в матеріальному виробництві шляхом продажу власної робочої сили, де комунізму не спостерігається. По-друге, читач порушує надзвичайно важливе питання щодо комуністичного матеріального виробництва, адже саме воно визначає комунізм у суспільному масштабі, а не прагнення, побажання чи навіть дії політичних революціонерів.
Проте, комунізм неможливий у чисто матеріальному виробництві. Там, де людина безпосередньо виробляє лише речі, а виробництво суспільних відносин відбувається в цьому процесі цілком незалежно від неї, від її цілей, волі та свідомості, не може йтися про жодний комунізм, навіть якщо саме по собі виробництво речей приносить працівнику певне задоволення від праці. У такому виробництві людина є лише матеріальною силою поряд з іншими матеріальними силами. Зрештою, вона виступає як річ, що впливає на інші речі. З погляду марксизму, такий вид праці для настання комунізму не лише може, але й повинен бути знищений як людська праця і повністю переданий машинам. Говорячи про історичну роль капіталу, Маркс особливо наголошував на важливості створення додаткової вартості та універсальності людських потреб як умови і передумови комунізму. З цим капітал вже справляється і за часів капіталізму. Але лише цього недостатньо. Історична роль капіталу буде остаточно виконана, а комуністичне суспільство стане реальністю лише тоді, «коли припиниться така праця, коли людина сама робитиме те, що вона може змусити речі робити для себе, для людини». У цьому сенсі людина не може діяти по-комуністичному, поки її не виведуть за рамки чисто матеріального виробництва, поки вона робить те, що можуть робити речі, і, що важливо, у цьому процесі сама виступає як річ. Тому пролетаріат – єдиний клас, який до кінця послідовно зацікавлений у тому, щоб історична роль капіталу була виконана до кінця. Це і є знищення тих умов, за яких суспільство постійно розділяється на класи.
Автор зауваження слушно зазначив, що у сфері виробництва ідеального комунізму можна знайти безліч прикладів. Сюди можна віднести роботу вченого та колективу вчених, які, щоб дати людям наукову істину, працюють і вдень, і вночі, а ще й читають просвітницькі лекції у вільний час. Певний мінімум матеріальних благ тут є умовою, а не метою комуністичної діяльності. Комуністичною діяльністю є робота письменника, художника, музиканта, які працюють для того, щоб люди бачили, чули, відчували і розуміли світ краще, щоб розширити межі людських можливостей, а не заради грошей чи слави тощо. Звісно, далеко не вся діяльність у сфері ідеального є комуністичною. А якщо згадані в попередній главі моменти безпосередньо-колективної форми вільної людської діяльності очевидні, то ми маємо справу з локальним комунізмом, хоча тут комунізм існує у досить обмеженій формі. Тут, як справедливо зазначено, комунізм далеко не в повній мірі реалізований.
По-перше, самі умови для його існування створюються за рахунок чисто капіталістичної експлуатації людини людиною. По-друге, капітал, як домінуюча суспільна формація, і тут обмежує свободу жорсткими рамками. Не можна побудувати комунізм як спосіб матеріального виробництва, не виходячи за межі сфери ідеального. І хоча комунізм у сфері ідеального протягом усієї історії людства відігравав найважливішу роль, оскільки у вільній діяльності народжувалися ті ідеї, які не просто відображають, а й «творять» світ, все ж він не може відігравати вирішального значення, оскільки ще не робить суспільство комуністичним. По-третє, тут поки що не йдеться про подолання суспільного поділу праці, що є найважливішою умовою для комунізму. У цьому контексті всебічність людини може проявлятися лише на рівні свідомості, але не на рівні цілісності людини як суб’єкта матеріально-практичної діяльності.
Проте існує таке матеріальне виробництво, яке не є чисто матеріальним виробництвом, а є виробництвом людини в її цілісності. Таке виробництво не просто опосередковано визначає, а включає в себе виробництво ідеального – суспільної свідомості, суспільного ідеалу, суспільного цілепокладання. Наведений вище приклад із комуністичним суботником, під час якого робітники займалися навантаженням і розвантаженням вантажів, а також ремонтом рухомого складу, добре це показує. Неприваблива, на перший погляд, ручна праця тут була не просто працею з перенесення вантажів, а працею з виробництва нової соціальної реальності. Тут доречно згадати про суботники з прибирання цукрової тростини на Кубі: За допомогою досить примітивних знарядь праці, під палючим сонцем, учасники не просто рубали очерет, а здобували кошти для модернізації виробництва, будівництва шкіл, лікарень – заради створення умов для розвитку всіх представників кубинського народу. Така праця була і в колонії імені Горького та комуні імені Дзержинського, якими керував Антон Семенович Макаренко. Будь-яка справа, навіть викопування за допомогою лопати вигрібних ям і зведення над ними дерев’яних будиночків, ставала тут, зрештою, процесом створення нової людини, вільною людською діяльністю, що відповідає критеріям істини, добра і краси.
Отже, питання про вільну форму безпосередньо-колективної діяльності в матеріальному виробництві слід поставити так: який зв’язок із суспільством, як цілісним організмом у його розвитку, ця діяльність втілює та створює для тих, хто працює, і яке місце та роль вона відіграє в розвитку суспільного цілого?
Легко помітити, що наведені вище приклади взяті з історії соціалізму. При соціалізмі, самим фактом формального усуспільнення засобів виробництва, усуваються певні перешкоди для вільного розвитку суспільного життя. Тому хтось може зауважити, що ці приклади не зовсім коректні. Але, по-перше, усунення бар’єрів дає можливість реалізації не того, чого взагалі не існує, і не того, для чого взагалі немає умов, а того, для чого не було повного комплексу умов, і єдине, чого не вистачало в цьому комплексі – це усунення панування капіталу. Те, що усунення бар’єрів дає простір для розвитку комуністичних тенденцій, означає, як мінімум, що ці тенденції існують, що потенціал для становлення такої діяльності вже криється в капіталізмі.
Нам також можуть заперечити, що суботник – це щось нестійке, ситуативне, що не визначає загальний хід життя. Хоча в процесі суботника ставляться і досягаються як суспільні цілі, так і особисті цілі учасників суботника, за межами суботника в матеріальному виробництві діють ті ж самі капіталістичні закони: робоча сила є товаром, і кожен окремий пролетарій укладає договір купівлі-продажу робочої сили зі своїм же класом, який виступає по відношенню до нього як колективний капіталіст; закон вартості зберігає свою силу, якщо його дію спеціально не обмежувати, доводячи тенденцію капіталу до автоматизації виробництва до межі.
Отже, наведений вище приклад сам по собі ще не перетворює суспільство на комуністичне. Ці зауваження цілком обґрунтовані, і ми з ними не сперечатимемося. Але суть полягає не лише і не стільки в простому фіксуванні, мовляв, це – комунізм, а це – ні, або не зовсім комунізм, а в тих тенденціях суспільства, потенціал яких проявляється у таких «острівцях комунізму». Саме в цьому дусі міркував Ленін про «паростки комунізму». Суботники цікавили його саме як паростки, зародки. Тому він звертає увагу, передусім, на дві речі: 1) вільне вираження волі учасників суботника щодо засобів виробництва і щодо самих себе; 2) значне зростання продуктивності праці під час суботників, яке досягається завдяки цьому вільному вираженню волі.
Ще одним важливим зауваженням було б те, що в наведених вище прикладах діяльність здійснюється далеко не найсучаснішими інструментами, навіть для капіталізму, і, тим більше, не на комуністичній технологічній базі. Це напруження людських сил відбувається радше через недостатній рівень суспільного розвитку: брак техніки, недостатня організація технологічних процесів, навіть у чисто капіталістичному плані. На нашу думку, саме в цьому полягає найобґрунтованіше заперечення проти такого комунізму, як зародка нового суспільства. Комунізм, що виник із потреби, про який йшлося вище, ще не є комунізмом за внутрішньою необхідністю, і тому з нього самого ще не випливає розвиток комуністичного суспільства. Він є, можливо, і суттєвою, але лише передумовою для такого суспільства. Тут, знову ж таки, необхідно дослідити зв’язок і наступність у способах побудови колективу між таким типом комунізму та комунізмом, який розвивається на власній основі, і цьому потрібно присвятити окрему працю.
Однак, посилання на необхідність окремої розробки цієї проблеми зовсім не звільняє нас від обов’язку вказати на практичну можливість цього зв’язку в загальних рисах, а також від обов’язку надати свідчення існування безпосередньо-колективних форм вільної людської діяльності, заснованих на передових сучасних технологіях.
Зв’язок між «комунізмом, зумовленим потребою», та комунізмом, що має власну основу, їхня наступність може полягати, по-перше, у вихованні мас, у формуванні звички до вільного волевиявлення відповідно до суспільної потреби у виробництві суспільного життя; по-друге, у створенні комуністичних форм колективної організації, які в умовах подолання суспільної потреби, що їх і породила, зовсім не обов’язково повинні зникнути, а з урахуванням виховання, яке відбувається в них у дусі справжньої свободи, як усвідомленої суспільної необхідності, можуть стати формами комуністичної організації суспільного життя. Ми не утопісти. Як саме це буде здійснюватися, ми не будемо вигадувати. Це щоразу залежить від переплетення конкретно-історичних обставин. Ми лише констатуємо можливість такого подальшого розвитку, що полягає в подібних проявах колективно-організаційної форми людської діяльності, яка передбачає вільну та рівну участь у ній.
Що стосується комунізму, заснованого на передових технологіях, то подібні прояви ми бачимо в процесі спільного використання сучасних інформаційних технологій та їх спільного створення. Наприклад, операційна система Linux та інші програми, створені в рамках розробки вільного програмного забезпечення, створені на комуністичних засадах.
Уточнімо, що мова йде не про всі програми з відкритим кодом. Багато великих сучасних проєктів стали основою для величезних корпорацій, і те, що код є відкритим, не означає, що діяльність зі створення програм є вільною. І там, де це має місце, корпорація повністю визначає політику проєкту, фінансує його та отримує від цього прибуток. Код пишуть програмісти за зарплату. Тут немає нічого спільного з комунізмом (хоча існує можливість перетворити таку діяльність на комуністичну). Наприклад, так створюються допоміжні продукти, які потрібні одразу кільком компаніям. Кооперація здешевлює розробку. Але зрештою, продукт тут створюється для отримання прибутку. Часто для будь-якого використання такого продукту, а тим більше для комерційного, потрібні великі ресурси, які є лише у великих корпорацій. У них зазвичай є комерційний сервіс або програмне забезпечення, для якого розроблене є однією з умовних «частин», тобто умовою для його роботи та успішних продажів. Але корпорації монополізували те, що технологічно має значний потенціал, який виходить за межі капіталізму. Цей потенціал пов’язаний з технічною можливістю як виробництва, так і використання програмного забезпечення завдяки розвитку інформаційних машин і мереж.
Усе почалося з вільного програмного забезпечення, і певна частина проєктів зараз існує саме як проєкти, де немає товарно-грошових відносин. Більше того, розробники ведуть боротьбу за те, щоб ніхто не отримував з цього комерційної вигоди. Це і є емпірично даний комунізм у рамках капіталізму. Відкрите програмне забезпечення передбачає повний вільний доступ до програм і до коду програм, а також надання у вільний доступ самих програм та їхнього коду, створених з використанням отриманих раніше вільних вихідних кодів. Наприклад, операційна система Linux виявилася конкурентоспроможною щодо комерційної Windows. Корпорації зрештою намагаються підкорити її і створюють продукти на основі відкритого коду цієї системи. Але сама вона, як і раніше, залишається безкоштовною.
Правда, те, що створюється в рамках некомерційного вільного програмного забезпечення, далеко не завжди працює так, як було задумано, і користувачі на це звертають увагу. Але й комерційне програмне забезпечення на шляху до стадії повністю готового продукту проходить через це, а деякі розробки взагалі закриваються через їхню безперспективність. Те саме відбувається і тут. Тільки тут усі етапи відкриті та видимі для всіх. Незавершені та безперспективні проєкти також стають надбанням громадськості. Вільне програмне забезпечення – це взагалі часто напівфабрикат, розрахований на те, щоб користувач довів його до стану повної готовності. Це ускладнює його конкурентоспроможність в умовах капіталізму у світі із загальним низьким рівнем інформаційної грамотності.
Корпорації розробляють свій продукт, враховуючи цей рівень обізнаності, доводячи його до можливості примітивно-інтуїтивного використання. Їхній продукт призначений для людей, яким в умовах відчуження легше заплатити, щоб користування було інтуїтивним, ніж витрачати час на те, щоб розібратися в програмі. Продукт корпорацій не передбачає, що користувачі створюватимуть нові програми або модифікуватимуть існуючі під себе шляхом доповнення або переписування частини коду. Його використання не вимагає особливо високої культури і тим більше розуміння технологічних процесів. Тому програми, вироблені великими корпораціями, мають набагато ширші можливості для збуту. Крім того, вони часто мають вищу якість, оскільки опрацьовані в усіх деталях.
На противагу цьому, безкоштовне програмне забезпечення, яке не передбачає комерційної вигоди, вимагає хоча б базових знань програмування, передбачає можливість, а часто й потребує доопрацювання та переписування коду. Воно змушує користувача частково ставати програмістом і постійно вдосконалювати свої навички в цьому 3. Саме цей фактор, який обмежує чисто капіталістичну конкурентоспроможність безкоштовного програмного забезпечення, свідчить про його більший суспільний потенціал у порівнянні з комерційним (мова йде не про відмову від зручного інтерфейсу, а про можливість самостійно створювати зручний інтерфейс). У його розробці, способах передачі та використанні закладено не просто потенціал технічного розвитку, а й потенціал розвитку людини – подолання поділу праці, підвищення рівня всіх учасників процесу до рівня сучасної комп’ютерної грамотності. І хоча цей локальний комунізм намагаються (і іноді успішно) підкорити собі капіталістичні компанії, його цілком можна вважати паростком нового суспільства, хоч поки що слабким і тендітним. По-перше, він виник на основі найпередовіших для капіталізму технологій. По-друге, він чітко окреслює межу між капіталістичним способом використання та створення цих технологій і способом, що виходить за рамки капіталізму.
Важливо також те, що таке виробництво вже саме по собі, з точки зору технологій, веде до руйнування ієрархії у виробництві та розмежування між користувачами і програмістами. Воно не потребує зовнішнього зв’язку між ними та спеціальних суспільних «органів управління», що забезпечують цей зв’язок. Зовнішнє управління людьми, навіть у найчистішій демократичній формі – у формі вирішення питань шляхом загального голосування – тут вже не потрібне.
У тенденції воно відмирає, стаючи надлишковим. Нам можуть зауважити, що, коли ми говоримо про некомерційне вільне виробництво програмного забезпечення, знову йдеться про сферу виробництва ідеального. Дійсно, процес створення коду програм, як різновид тексту, належить до ідеальної діяльності, а код програми (але не сама програма в її звичайній роботі) є ідеальним продуктом. Однак, це та ідеальна діяльність, яка є найважливішою частиною сучасного промислового матеріального виробництва. Створення програмного забезпечення – це праця з впровадження автоматизації в промислове виробництво. І, хоча код програми є ідеальним продуктом, функціонування сучасних промислових машин на основі цих програм (тобто «робота» програм у промисловості) є чисто матеріальним машинним виробництвом.
Звісно, у рамках розробки вільного програмного забезпечення створюється безліч безглуздих і непотрібних програм. Але це не надто важливо. Важливо те, що створюються і можуть створюватися не лише вони, а й цілком придатні для використання в масштабах сучасної індустрії продукти. І ці продукти створюються на комуністичних засадах. Хоча часто ці проєкти або не завершуються, або затягуються на роки через те, що учасники повинні заробляти на життя, а отже, в них не так багато часу на вільну діяльність.
Те саме ми спостерігаємо в процесі створення та використання сучасних баз даних. Знову ж таки, далеко не всі вони створюються на комуністичних засадах. Але існують великі загальнодоступні бази даних, які передбачають виключно спільне створення та використання. Інакше їх просто неможливо було б створити. В іншому випадку вони втрачали б сенс і ставали непридатними для тих цілей, заради яких і були створені. Наприклад, деякі просторові бази даних передбачають вільну участь у їх створенні для формування уявлення про простір в інтересах розвитку суспільства.
Тут також об’єктивні закономірності людської діяльності в тенденції виключають обов’язкову ієрархічність, притаманну капіталістичному способу виробництва, включаючи до процесу всіх учасників як рівних і вільних. Структура бази даних також є ідеальним продуктом, – заперечать нам.
Але під час створення баз даних ідеальна діяльність настільки тісно пов’язана з матеріальним виробництвом (в тому числі й матеріальним відображенням за допомогою баз) і відтворенням суспільного життя, що, попри всю її ідеалізованість, її навряд чи можна віднести до надбудової. Як і у випадку з програмним забезпеченням, це ідеальний момент матеріального суспільного виробництва, який не є абстрактним (не в свідомості, а реально) і не відокремлений від цього виробництва у вигляді окремих форм суспільної свідомості.
Отже, тут ми вказуємо не просто на ідеальну діяльність, а на промислове матеріальне виробництво, і на тенденції та потенціал, що містяться в ньому вже за часів капіталізму, які, після усунення бар’єрів у вигляді приватної власності на засоби виробництва, можуть розвинутися в комунізм, створивши як чисто технологічну, так і колективно-організаційну, виховну базу, що формує нову людину.
Подальший розвиток цієї тенденції веде до автоматизованої фабрики, в якій Маркс побачив прообраз майбутнього матеріального виробництва. Тут також закладено потенціал реалізації ідей В. М. Глушкова про «загальнодержавні» (всезагальні) системи управління економікою (цією автоматизованою фабрикою в суспільному масштабі). У перспективі (за умови усунення соціальних бар’єрів) кожен може мати доступ до всієї інформації про стан усього суспільного виробництва в режимі реального часу. Кожен може брати участь в управлінні не просто виробництвом речей (виробництво речей має сенс лише в тій мірі, в якій воно слугує головній меті виробництва), а виробництвом людини – суспільним життям у його цілісності.
Цікаво, що участь у всіх цих процесах передбачає виробництво та споживання ідеального продукту всіма учасниками, але такого, який не відчужений і не може бути відчужений від матеріального виробництва. У цьому простежується виникнення нового типу суспільної свідомості, що усуває його відчужені форми.
І потреба в усуненні соціальних бар’єрів для вільної діяльності також створюється сучасним капіталізмом. Сам він, незалежно від чиєїсь волі та свідомості, об’єктивно ставить це питання на порядок денний. Об’єктивна логіка розвитку сучасного капіталу, який постійно породжує війни, тим самим унеможливлює звичні способи та форми діяльності людей. Капітал змушує людей створювати якісно нові форми діяльності для вирішення проблем відтворення суспільного життя в протидії руйнівній силі капіталу.
Перешкодою на шляху до комунізму є приватна власність. Перша праця, в якій Маркс серйозно та ґрунтовно розмірковує про комунізм, – це «Економічно-філософські рукописи 1844 року». Розділ про комунізм знаходиться у другому рукописі одразу після розділу про приватну власність. Він починається роздумами про приватну власність, про працю як сутність приватної власності та про розуміння приватної власності та праці у різних представників соціалізму та комунізму як ідейного напряму. Комуністи виступають проти приватної власності (в тому числі й до Маркса) на засоби виробництва, оскільки вона перетворює людей на рабів інших людей і породжує всі жахи капіталістичного суспільства.
Приватна та особиста власність – це не одне й те саме. Речі, що використовуються безпосередньо та призначені для особистого споживання, які належать їхньому власнику, за формою є приватною власністю, так само як і заводи, фабрики, магазини, корпорації, великі земельні ділянки. Цей факт затьмарює суть справи. Тому, коли антикомуністи чують про знищення приватної власності, найпростіші з них думають, що йдеться про об’єднання в загальну власність абсолютно всіх речей, і починають боятися за свої особисті речі. У цьому питанні ми можемо їх заспокоїти. Речі особистого вжитку не становлять інтересу для комуністів у тому сенсі, щоб у когось їх відібрати, а лише в тому, щоб усі були ними забезпечені в достатній мірі для повноцінного та різнобічно насиченого життя. Економічно ці речі перебувають не в приватній, а в особистій власності.
Знищення приватної власності не скасовує особистої власності (приватна власність – це відносини між людьми щодо речей, а не самі речі), оскільки споживання за необхідності має бути особистим. Навпаки, знищення приватної власності забезпечує доступ усіх членів суспільства до предметів, необхідних для особистого споживання, а там, де це більш раціонально, переводить споживання в суспільні форми. Наприклад, організація споживчих кооперативів дозволяє підвищити ефективність використання речей і зменшує потребу в їх виробництві та зберіганні, а отже, також і витрати суспільного часу на це. Так, організація простого споживчого кооперативу з використання предметів, які використовуються не так часто, дозволяє не захаращувати речами простір і максимально ефективно використовувати кожен із них аж до їх морального та фізичного зносу. Таким чином, річ переходить з рук в руки, і кожен учасник кооперативу може отримати від неї користь. Приклади споживчих кооперативів багато разів описувалися в літературі. Це легко реалізувати з найрізноманітнішими предметами, які перестають належати комусь особисто, але при цьому використовуються всіма в міру, необхідну для задоволення потреб. Комунізм в цьому випадку протистоїть приватній власності зовсім не з того боку, якого побоюються його противники. Суспільні форми споживання спрямовані не на те, щоб у когось щось відібрати, а на те, щоб надати доступ до предметів споживання всім.
Що стосується таких соціальних форм організації побуту, як спільне використання пральних машин, спільне приготування та доставка їжі, спільне використання прибиральної техніки, то тут економія ресурсів і людського часу (як безпосередньо, так і опосередковано – як економія часу на виробництво ресурсів) при тому ж рівні споживання може бути дуже значною. У кожний момент часу вона пропорційна можливостям техніки. Але навіть зараз, наприклад, приготування каші для однієї дитини в домашніх умовах і приготування каші для 200 дітей в умовах дитячого садка або молочної кухні, оснащених сучасною технікою, займає однаковий час.
Те саме стосується і приготування їжі для дорослих. Організоване харчування дозволяє використовувати більш ефективні технології, які неможливо застосувати в індивідуальних домашніх умовах, і забезпечує набагато вищий рівень автоматизації всіх процесів. При цьому можна краще контролювати якість, що зрештою вигідно всім учасникам процесу. Рух у цьому напрямку існує і за капіталізму. Сам капіталізм у свій спосіб створює та стандартизує систему громадського харчування (наприклад, McDonald’s пропонує однакові картопляні чіпси в усіх куточках світу), пральні тощо. Але за капіталізму вони все одно не використовуються в громадський спосіб. Форми спільного споживання постійно стикаються з протидією в товарному виробництві, а виробництво, як відомо, визначає споживання.
Усі тягари побуту, в яких задіяні численні люди, можна замінити передовим виробництвом, що базується на сучасних технологіях; приватний транспорт, який заважає перехожим і створює затори, замінюється на добре розвинений громадський транспорт, і так далі у всіх сферах людського життя, де це пішло б на користь усім. Наприклад, у сучасних великих містах, де розвинений громадський транспорт, ті, хто ним користується, особливо в години пік, добираються до потрібного місця більш ефективно. У Москві діти, які їздять до школи на метро, здебільшого приїжджають вчасно, ті ж, кого підвозять на особистому автомобілі, як правило, спізнюються, оскільки спроби використання обмеженого міського простору в приватних цілях виявляються менш ефективними, ніж суспільне використання. Це також пояснює, чому міська влада під час снігопадів закликає громадян відмовитися від використання особистого транспорту та пересісти на громадський, щоб мінімізувати кількість аварійних ситуацій на дорогах.
Товарне виробництво сприяє розвитку індивідуальних форм споживання. Навіть попри їхню нераціональність та неефективність, вони є умовою постійного попиту на товари на ринку, умовою руху капіталу. Саме в цьому сенсі приватна власність перетинається з особистою і впливає на неї.
Приватна власність, або, точніше кажучи, приватна власність на засоби виробництва – це, перш за все, можливість отримання додаткового прибутку (додаткової вартості у формі прибутку або ренти), тобто експлуатація інших людей.
Комуністи говорять про об’єднання приватної, а не особистої власності – засобів суспільного виробництва, які зараз використовуються не на благо всього суспільства, а слугують експлуатації людини людиною. Приватна власність – це не речі, а суспільні відносини, що проявляються через речі.
Її суть становить експлуатація. Представники домарксистського комунізму розуміли знищення приватної власності як її поширення на все суспільство, перетворення всіх членів суспільства на робітників та зрівняння всіх як щодо праці, так і щодо споживання. Приватна власність розглядається багатьма представниками домарксистського комунізму лише як матеріальне багатство, яким можна володіти разом. Наприклад, Прудон розглядав приватну власність лише як капітал, який підлягає знищенню. Ближче до Маркса були ті теоретики, які вважали джерелом приватної власності та її згубного впливу на людину певний характер праці, «працю, яка зрівнялася, роздробилася і тому є невільною», однак вони зводили таку працю до певних видів праці. «Фурьє, подібно до фізіократів, знову ж таки вважає землеробську працю принаймні найкращим видом праці, тоді як, навпаки, Сен-Сімон вважає, що суть полягає в промисловій праці як такій, і тому прагне до беззастережного панування промисловців і поліпшення становища робітників. І, нарешті, комунізм є позитивним вираженням скасування приватної власності; на перших етапах він виступає як загальна приватна власність». «Позитивне» в даному випадку означає «збереження всіх багатств культури та діяльних здібностей людини, розвинених у суспільстві товарного виробництва».
Маркс піддає безжальній критиці розуміння заперечення приватної власності як її поширення на все суспільство. Він показує, що такий комунізм не долає приватну власність, а є лише теоретичним завершенням приватної власності як суспільного відносини. Він зазначає, що панування власності, як сукупності речей, над таким комунізмом, як ідейно-теоретичною позицією та суспільним рухом, залишається дуже сильним. Суспільні відносини все ще мисляться лише в категоріях приватної власності. Такий комунізм «прагне знищити все те, чим, на засадах приватної власності, не можуть володіти всі; він хоче насильницьки абстрагуватися від таланту тощо». Безпосереднє фізичне володіння постає перед ним як єдина мета життя та існування; категорія робітника не скасовується, а поширюється на всіх людей; ставлення до приватної власності залишається ставленням усього суспільства до світу речей; нарешті, цей рух, який прагне протиставити приватній власності загальну приватну власність, виражається в цілком звірячій формі, коли він протиставляє шлюбу (який, по суті, є певною формою ексклюзивної приватної власності) спільне користування жінками, де, отже, жінка стає суспільною та загальною власністю.
Для Маркса ідея спільного володіння жінками – це ставлення до людини як до речі, що відображає й ставлення людини до світу речей, створених людиною для людини. «Так само, як жінка тут переходить від шлюбу до загальної проституції, так і весь світ багатства, тобто матеріальна сутність людини, переходить від виключного шлюбу з приватним власником до універсальної проституції з усім суспільством». Маркс називає такий комунізм грубим. Під багатством тут розуміється сукупність усіх речей, створених людьми для людей, в яких втілені як діяльні здібності людського суспільства, так і потреби, які воно сформувало.
Теорія грубого комунізму, яка заперечує індивідуальність людини, лише абсолютизує в уявленні реальну тенденцію суспільства до приватної власності. Там, де багатство людських відносин зводиться до відносин приватної власності, індивідуальність зводиться до економічного агента приватної власності. Власне, особистість цих агентів (як пролетарія, так і капіталіста) абсолютно не має значення для руху приватної власності. Пролетарій цікавить капіталіста не як особистість, а виключно як продавець робочої сили певної якості, капіталіст – пролетарія – виключно як її покупець. Те саме відбувається в актах купівлі-продажу будь-яких інших товарів. Усі інші особистісні якості економічних агентів не мають відношення до руху приватної власності. Якщо люди протягом усього свого життя не виходять за межі цих відносин, їхня особистість починає зводитися лише до цих визначень.
Примітивний комунізм передбачає таке скасування приватної власності, яке не є справжнім її подоланням. Це видно з абстрактного заперечення досягнень культури, розгляду їх як надлишкових лише тому, що вони не потрібні пролетаріату як пролетаріату, і (за виразом Маркса) прагнення до неприродної простоти бідного, грубого і позбавленого потреб людства, яке не може подолати приватну власність, оскільки ще не доросло до неї.
Лозунг «Все відібрати і поділити», характерний для сучасних представників псевдокомунізму, стоїть ще нижче. Вони навіть не дійшли до об’єднання, хоча б у тому вигляді, в якому його пропонували представники примітивного комунізму – об’єднання в умовах злиднів.
Маркс протиставляє грубим комуністичним теоріям комунізм як позитивне скасування приватної власності. Такий комунізм, як історичний процес, зберігає багатство всієї попередньої історичної еволюції у вигляді діяльних здібностей, потреб, матеріальної та духовної культури людства. Комунізм робить усе це надбанням кожного члена суспільства. Як історичний процес він має свідомий, а не стихійний характер, оскільки суспільне виробництво передбачає свідоме ставлення членів суспільства до виробництва та відтворення свого суспільного життя. Комунізм передбачає освоєння об’єктивних законів суспільного розвитку, які людство може використати на свою користь так само, як закони фізики, хімії та біології в сучасній промисловості.
Уся попередня історія людства створює умови для такого комунізму, який долає приватну власність, але при цьому зберігає все багатство попереднього розвитку. У процесі всієї попередньої історії формується і відповідна свідомість – теорія комунізму. Комунізм розуміється як процес знищення приватної власності: «Для знищення ідеї приватної власності цілком достатньо ідеї комунізму. Для знищення ж приватної власності в реальній дійсності потрібна реальна комуністична дія». Варто зазначити один важливий, на нашу думку, момент.
Йдеться про вживання термінів «соціалізм» і «комунізм», усталене значення яких не сформувалося одразу. У наведених вище рукописах 1844 року соціалізмом ще називають суспільство, де приватна власність не скасовується, а вже скасована. Тоді як комунізм розуміється як процес (акт) заперечення (скасування) приватної власності. Саме тому тут він не розглядається як форма суспільства, а лише як енергійний принцип найближчого майбутнього.
Цей факт дозволяє зрозуміти, чому саме ці питання були підняті і саме так викладені Марксом і Енгельсом у «Маніфесті комуністичної партії», всього через 3 роки після написання «Рукописів». Більш чітко простежуються корені основного положення, викладеного в «Маніфесті»: «Сучасна буржуазна приватна власність є останнім і найповнішим вираженням такого виробництва і присвоєння продуктів, яке тримається на класових антагонізмах, на експлуатації одних іншими. У цьому сенсі комуністи можуть висловити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності».
Це скасування, як вже зазначалося, передбачає збереження всього культурного багатства, активних здібностей і потреб, розвинених на основі приватної власності. Воно здійснюється не заради себе, а для існування комуністичного суспільства з відповідною власністю та способом спілкування.
Якою б не була комуністична спільнота, людина як природна істота повинна жити в гармонії з природою та привласнювати її: все, чим користується людина і що споживає, створено з природних матеріалів, за допомогою природних процесів, поставлених на службу людині, або є самими цими природними процесами. Через 20 років після написання «Маніфесту» у Вступі до «Економічних рукописів 1857–1859 років» Маркс писав: «Будь-яке виробництво є привласненням індивідуумом предметів природи в межах певної суспільної форми та за її допомогою. У цьому сенсі буде тавтологією сказати, що власність (привласнення) є умовою виробництва. Смішно, однак, робити звідси висновок про певну форму власності, наприклад, про приватну власність (що, до того ж, передбачає як умову протилежну форму — відсутність власності)».
Комуністичному суспільству відповідає загальна, тобто суспільна форма власності на всі суспільні засоби виробництва і, відповідно, загальне суспільне управління всім суспільним виробництвом як єдиним цілим. Суспільній природі виробництва, розвиненій на основі приватної власності, має відповідати суспільний характер присвоєння продуктів цього виробництва. Маркс і Енгельс писали про це десятки разів, у різних своїх працях. Мабуть, це єдина теза, яку запам’ятали сучасні комуністи, навіть якщо вони не розуміють її значення.
Для початку цього історичного руху в найбільш розвинених країнах Маркс і Енгельс запропонували такі заходи: «1. Експропріація земельної власності та спрямування земельної ренти на покриття державних витрат. 2.
Високий прогресивний податок. 3. Скасування права на спадок. 4. Конфіскація майна всіх емігрантів і бунтівників. 5. Централізація кредиту в руках держави шляхом створення національного банку з державним капіталом і з винятковою монополією. 6. Централізація всього транспорту в руках держави. 7. Збільшення кількості державних фабрик, засобів виробництва, розчищення земель під обробіток і поліпшення ґрунтів за загальним планом. 8. Обов’язкова праця для всіх, створення промислових армій, особливо для сільського господарства. 9. Поєднання сільського господарства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню відмінностей між містом і селом. 10. Загальна і безкоштовна освіта для всіх дітей. Усунення фабричної праці дітей у її сучасному вигляді.
Як бачимо, з точки зору поставленої задачі щодо ліквідації приватної власності, ці заходи не здаються надто радикальними, але загалом вони відповідають вимогам маніфесту. Маніфести мають бути чіткими, зрозумілими та визначати основний напрямок розвитку. Тим паче, самі автори стверджували, що заходи залежать від конкретно-історичних умов, а тому можуть бути й іншими. Про заходи ми спеціально поговоримо в одному з наступних випусків, розглядаючи їх через призму досвіду соціалізму XX століття.
А зараз слід сказати ще кілька слів про те, що таке приватна власність, і що саме комуністи ставлять собі за мету ліквідувати, зберігаючи при цьому все позитивне, щоб «замість старого буржуазного суспільства з його класами та класовими протиріччями» постала «асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх».
Приватна власність – це продукт невільної праці і водночас засіб виробництва невільного характеру праці: такої праці, коли ні процес, ні продукт праці безпосередньо не належать колективу працівників, праці, яка сама по собі позбавлена сенсу для працівників, а є лише засобом для досягнення зовнішніх цілей (грошей). Сутність приватної власності – у такому характері праці. Вона досягає меж свого розвитку в капіталістичному суспільстві розвиненого товарного виробництва, завдяки доведенню до крайньої міри суспільного поділу праці, який перетворює продукти праці на товари (у товарному виробництві).
Суспільний поділ праці протягом тривалого часу сприяв розвитку людства. Він підвищував продуктивність праці та створював матеріальну базу для того, щоб передати машиноподібні функції, які змушений виконувати працівник через недосконалість інструментів, самим цим інструментам – машинам. Але він не лише об’єднує людей, мовляв, Вася – слюсар, а Петя – програміст, кожен виконує свою справу, а над ними ще стоїть фахівець-менеджер, який керує ними для спільного блага. Такої мети не ставить перед собою жоден із учасників процесу. Усі люди в такій ситуації опиняються пов’язаними між собою зовнішнім чином – через продукти своєї праці. Вони змушені обмінювати свій продукт на той, якого у них немає, залишаючись у процесі праці байдужими один до одного. Неважливо, хто і як робить цей продукт, важливо, що цей продукт чужої праці потрібен мені.
Суспільний поділ праці пройшов декілька важливих етапів, які відіграли позитивну роль у розвитку людства. Про них варто розповісти в окремій праці, присвяченій саме цьому питанню. Тут важливо лише зазначити, що суспільний розвиток – це продукт історії. Марксисти відкидають усі забобони щодо біологічної, природної пристосованості членів суспільства до певних видів праці. Ці забобони не витримують навіть поверхневої наукової критики. Вони не відповідають не лише тому, що відомо про історію цього питання, але й тій історії, яка відбувається на наших очах. Щороку з’являються та зникають численні нові професії. Батьки часто не розуміють, у чому суть роботи їхніх дітей, і, звісно, не могли передати до неї схильність у спадок разом із генами.
Відколи праця стає частковою, а продукти людської праці перетворюються на товари, тобто починають виготовлятися спеціально для обміну, ці продукти починають домінувати над людьми. Речі – продукти їхньої власної праці – і гроші, як представники всіх речей, набувають влади над живими людьми. А відколи робоча сила стає товаром, таке домінування набувають люди, у яких є достатньо грошей, щоб купувати засоби виробництва та робочу силу. Ці люди володіють живою людською працею. Економічно вони є лише представниками капіталу. Їхня функція – приєднувати до капіталу чужу працю, щоб збільшилася вартість капіталу. Зрештою, це призводить до того, що майже всі члени суспільства так чи інакше працюють заради збільшення капіталу – самозростання вартості. «Лише продукти самостійної, незалежної одна від одної приватної праці протистоять один одному як товари». Тому знищення приватної власності – це знищення товарного виробництва взагалі, а не лише капіталістичного товарного виробництва. Вартість прагне до самозбільшення.
Це закон, який регулює суспільство, де кожен обмежений своєю частковою діяльністю, або, іншими словами, суспільство розвиненого товарного виробництва. Закони сучасних держав – це природне юридичне вираження цього об’єктивного закону виробництва, заснованого на невільній і роздробленій праці.
До певного моменту прагнення капіталу до самозбільшення є рушійною силою розвитку суспільства. Але воно породжує суспільні сили, яким стає тісно в рамках капіталу. Використання цих сил виключно в цілях збільшення капіталу призводить до катастрофічних наслідків.
Ці сили потрібно спрямовувати, і це можливо зробити на благо суспільства лише разом, для розвитку всіх, за загальним розумним планом. А для цього необхідно розвивати універсальні людські здібності (опанувати універсальну чутливість, мислення та моральність), виходячи за межі своєї професії, що не дозволяє розібратися навіть у «сусідній» професії, а тим більше – у суспільних процесах загалом. Тому знищення приватної власності дорівнює знищенню невільної форми праці. Це відбувається в міру розвитку вільної комуністичної діяльності та перетворення її на надбання всіх людей.
Комунізм протиставляє приватній власності загальну власність як форму спільної практичної взаємодії людей із засобами виробництва та природними ресурсами. Загальна (суспільна) власність забезпечує найбільш ефективне використання виробничих можливостей не лише для суспільства в цілому, але й для кожного його члена. Вона передбачає активну участь і активну волю щодо суспільних ресурсів від кожного члена суспільства. Відповідно, якщо приватна власність є продуктом поділу праці (розділення її на все більш приватні види праці)4 і є цим поділом, то загальна власність передбачає, як уже зазначалося вище, об’єднання праці, усунення її поділу. Суспільна власність передбачає вільну людську діяльність за критеріями істини, добра та краси. Останнє є справжньою економічною основою для реального, а не лише формального, об’єднання та справжньої збіжності приватних і суспільних інтересів усіх членів суспільства.
Під загальною або суспільною власністю не слід розуміти власність колективних господарств і кооперативів, або інших груп людей, які виробляють товари та торгують ними з усім іншим світом. Вони не виходять за межі приватної власності, оскільки не виходять за межі товарного виробництва. З суспільством члени таких господарств пов’язані як власники товарів і виробники товарів. Сам характер товарного виробництва визначає й відносини в цих колективах, оскільки ставить виробництво вартості в основу, робить прибуток метою роботи колективу.
Зачатки спільної власності також не варто шукати, наприклад, у власності сім’ї. У XIX столітті деякі соціалісти уявляли собі, що суспільна власність може виникнути шляхом «розширення» сімейної власності до масштабів усього суспільства. Суспільство уявлялося у вигляді великої сім’ї з притаманними їй способами розподілу. Але сім’я – це втілення приватного характеру присвоєння продуктів праці. Вона сама, у своїй сучасній формі, є продуктом розвитку приватної власності. Настільки, наскільки в сім’ї здійснюється виробництво та відтворення людини як робочої сили (людина як економічний агент товарного суспільства), вона цілком вписується і повністю відтворюється за законами розвитку приватної власності. У тій мірі, в якій вона відтворює всіх своїх членів і є основною споживчою «клітиною», вона цілком і повністю визначається капіталістичним виробництвом. Це економічно передбачається як у формі заробітної плати, так і у формі прибутку. Більше того, сучасна сім’я як господарська одиниця не лише не виключає, але й прямо передбачає експлуатацію людини людиною, що несумісне з комунізмом. Тому власність сім’ї не можна вважати основою суспільної власності – власності, характерної для комунізму.
І тим більше, комуністичну власність, яка могла б стати ключовою точкою на шляху до комунізму, не можна побачити в жодних ізольованих спільнотах, не пов’язаних із суспільним виробництвом (наприклад, у релігійних громадах, що базуються на натуральному господарстві).
Але де ж тоді можна побачити суспільну власність, характерну для комунізму? Очевидно, що лише там, де існує вільна людська діяльність у її безпосередньо-колективній формі. Така діяльність, розглядаючи її з боку використання та розпорядження ресурсами, з боку привласнення за допомогою суспільної форми, і є дійсним втіленням суспільної власності.
У попередній главі ми навели лише кілька прикладів такої комуністичної діяльності в соціалістичному та капіталістичному суспільствах. Якщо розглядати ці та інші приклади з точки зору вираження волі щодо предметів праці, засобів праці та продукції, то йдеться про форми суспільної власності та суспільний характер присвоєння.
Наприклад, загальнодоступна база даних за своєю суттю вже не може перебувати не в суспільній власності, не кажучи вже про загальну систему управління економікою. Те саме стосується і вільного програмного забезпечення, і різноманітних сервісів, що передбачають спільне виробництво та використання. Існують також сервери для спільного використання ресурсів, які неефективно та невигідно використовувати на засадах приватної власності, наприклад, загальні бібліотеки та сховища для фільмів і музики, що передбачають, що учасники і отримують, і поширюють продукти на цих сервісах (але приклад із програмним забезпеченням і базами даних кращий, оскільки тут йдеться скоріше про виробництво, ніж про споживання).
З вищесказаного видно, що суспільна власність виникає внаслідок реального руху виробництва навіть там, де ще немає формального об’єднання засобів виробництва, в умовах капіталізму. Формальне об’єднання – захоплення політичної влади пролетаріатом і оволодіння ним засобами виробництва – дасть величезний простір для розвитку реальної суспільної власності. Зауважимо, що там, де є реальна, а не лише формальна суспільна власність, зникає підґрунтя для того, щоб намагатися привласнити собі частину суспільних ресурсів або, навпаки, розбазарювати їх, недбало ставитися до них, вважаючи їх «чиїмись».
У разі формальної суспільної власності необхідне зовнішнє регулювання, принаймні у формі моральної свідомості (фактично у вигляді закону та системи примусу, що забезпечує його виконання), щодо засобів, предметів і продуктів праці, яке унеможливлює подібні явища. У разі реальної суспільної власності потреба в такому регулюванні відпадає, оскільки культура ставлення до засобів виробництва стає просто умовою їх використання.
У комуністичному суспільстві життя людини не опосередковується приватною власністю та обміном товарами, отже, воно вільне від усього того, що потрібно для забезпечення умов існування приватної власності. Це дає суспільству значні переваги та зберігає його трудові ресурси. У «Ельберфельдських промовах» Енгельс навів низку прикладів, які наочно показують, скільки людської праці можна зберегти в суспільстві, де інтереси членів не суперечать один одному, а продукти діяльності не перетворюються на товари, які протистоять один одному на ринку.
Праця, необхідна для функціонування ринку, через який розподіляються суспільні ресурси, замінюється ефективнішим прямим розподілом. Це дає можливість не здійснювати дій, які є безглуздими з погляду організації виробництва в суспільному масштабі, і не витрачати на них час людей. Виготовляти пакування, яке не потрібне з погляду простого зберігання продуктів, здійснювати перевезення, пов’язані з продажами, а не з доставкою кінцевому споживачу, виробляти продукти, які потім виявляться зайвими на ринку і не будуть продані, і тим більше виробляти те, що завдає шкоди людині, але приносить величезні прибутки в суспільстві товарного виробництва (наркотики тощо), – все це не має жодного сенсу в суспільстві, де виробництво не має товарного характеру.
Ліквідація приватної форми присвоєння також дає значну економію життєвої людської праці. Це те саме, що й товарне виробництво, але розглянуте з точки зору праці, витраченої на доведення продукту до кінцевого споживання. Приклади з повсякденного життя та транспорту, про які ми вже писали, прямо вказують на можливість вивільнення великої кількості людської праці, яка зараз неефективно використовується в індивідуальному порядку.
Сучасний капіталізм вимагає, щоб зусилля людей були спрямовані на підтримку можливості виробництва додаткової вартості. Кількість такої праці постійно зростає. Виробництво додаткової вартості неминуче доповнилося виробництвом споживання та способом життя, спрямованим на споживання певних товарів. Вже це свідчить про зростаючі (і значно більші, ніж за часів Маркса та Енгельса) можливості для звільнення людей, які зможуть на засадах колективної власності займатися виробництвом того, що потрібно суспільству для його розвитку.
Суспільний час витрачається на підтримку існування тих обмежень, які приватна власність накладає на життя суспільства, та на усунення її наслідків, шкідливих для суспільства, зокрема й злочинів: поліція, регулярна армія, чиновники, різноманітні охоронці приватної власності. Усі ці трудові ресурси також можуть бути звільнені після подолання приватної власності на засоби виробництва та перенаправлені на виконання праці, в якій суспільство безпосередньо зацікавлене.
Все це вже саме по собі, навіть на базі вже існуючих технологій, зменшить необхідний суспільний робочий час і створить простір для існування вільного часу для справжнього людського життя, тобто власне для комунізму.
Рух у напрямку до комунізму вказує ще одна важлива тенденція, яка дозріває в надрах капіталізму і гальмується ним лише тому, що капітал є домінуючою соціальною формою. «Велика історична роль капіталу полягає у створенні цього додаткового праці, надлишкового з точки зору лише споживної вартості, з точки зору простого підтримання існування робітника, і історичне призначення капіталу буде виконано тоді, коли, з одного боку, потреби будуть розвинені настільки, що сам додатковий працю, праця за межами абсолютно необхідної для життя, стане загальною потребою, що випливає з самих індивідуальних потреб людей, і коли, з іншого боку, загальна працьовитість завдяки суворій дисципліні капіталу, через яку пройшли наступні один за одним покоління, розвинеться як загальне надбання нового покоління, – коли, нарешті, ця загальна працьовитість, завдяки розвитку продуктивних сил праці, які постійно підштовхуються капіталом, одержимим безмежною пристрастю до збагачення і діючим в таких умовах, в яких він лише й може реалізувати цю пристрасть, призведе до того, що, з одного боку, володіння загальним багатством і збереження його вимагатимуть від усього суспільства лише порівняно незначної кількості робочого часу і що, з іншого боку, суспільство, що працює, буде науково ставитися до процесу свого прогресуючого відтворення, свого відтворення у все більшій кількості; – отже, тоді, коли припиниться така праця, при якій людина сама робить те, що вона може змусити речі робити для себе, для людини», – писав Маркс. Ми ж додамо, що це стало б завершенням усього періоду існування та розвитку суспільного поділу праці.
Ідея автоматизованої фабрики, що виникла ще за часів Маркса, та ідея широкого використання можливостей природи за допомогою знань про неї на благо всіх людей охоплює реально існуючі тенденції до створення умов для комунізму. Комунізм настане в міру того, як речі все більше і більше виконуватимуть роботу, яку вони можуть виконати для людини і без участі людини, все менше і менше буде вільного людського праці, необхідного для відтворення людського життя, і все більше управління людьми перетворюватиметься на управління речами. Кожна людина зможе все більше і більше часу присвячувати вільній грі фізичних і розумових сил, або, іншими словами, тому, щоб займатися тим, що їй «до душі», на користь усього суспільства. Останнє і є сутністю комуністичної діяльності.
Історична роль капіталу як важливої суспільної форми організації для розвитку продуктивних сил не може бути реалізована в умовах капіталізму. За повної та безперервної влади капітал постійно відтворює матеріальний характер праці, знову й знову гальмуючи розвиток продуктивних сил там, де вимальовується тенденція до їх подолання. Тому в умовах капіталізму наука не може остаточно перетворитися на безпосередню продуктивну силу, а відтворюючи матеріальний характер праці, відтворюються, зокрема, і найбільш відсталі його форми. Повне знищення капіталу як суспільної форми організації – найважливіше питання перехідного періоду до комуністичного суспільства. У цей період необхідно свідомо доводити рух капіталу до передачі чисто матеріального виробництва під управління машин, до виведення людської діяльності за межі матеріального характеру праці.
При цьому не слід забувати про те, що капітал водночас відтворює й протилежну тенденцію, яка веде суспільство назад до капіталізму. І саме з нею, хоча вона нерозривно пов’язана з першою, соціалістичне суспільство може і повинно відкрито боротися, щоб перехід до комунізму взагалі міг відбутися. Лінія фронту між старим капіталістичним і новим комуністичним суспільством об’єктивно проходить там, де є всі матеріальні передумови для того, щоб матеріальну працю раз і назавжди передати машинам, і там, де цього поки ще не можна зробити, не довівши працю до крайнього ступеня поділу та створення, таким чином, матеріальних передумов, щоб передати її машинам. Там, де можлива повна автоматизація чисто матеріального виробництва речей, капітал як суспільне відношення та відповідний характер праці втрачає свою актуальність і тому об’єктивно може і повинен бути знищений. І доки це не буде здійснено, капітал, як істотна суспільна форма відносин, все одно відтворюватиметься.
Відоме питання антикомуністично налаштованого пересічного громадянина: «Хто митиме туалети, якщо кожен займатиметься улюбленою справою?» – втрачає будь-який сенс. Його пафос знецінюється не лише тому, що існує величезна різниця між тим, щоб час від часу відволікатися від улюбленої справи для виконання цього неприємного, але необхідного суспільного обов’язку, і тим, щоб бути на все життя прикутим до нього, але й тому, що зараз вже існують туалети, які самі себе миють. І лише панування приватної власності та те, що робоча сила прибиральників, тобто час життя людей, виявляється в цих умовах дешевшим за речі, заважає їхньому повсюдному поширенню.
За комунізму ж людина, тобто час і наповненість її життя, стає найвищою цінністю, а всі речі мають значення лише в тій мірі, в якій вони забезпечують справжнє людське життя кожного члена суспільства. Сам факт того, що жива людина повинна витрачати час свого життя на нетворчу працю, яку можна передати машинам, є нестерпним для суспільства, де людина є найвищою цінністю. Такий стан речей має бути знищено, і лише після цього можна буде говорити про комунізм, розвинений на власній основі.
Проте слід визнати, що в перехідний період до комунізму певний час необхідна, але не зовсім вільна праця все ще існуватиме, поки не буде розроблено відповідні технології для її усунення та не буде забезпешено їхнє повсюдне впровадження. Але усунення панування капіталу дозволить обмежити робочий день необхідною працею, виключивши працю, яка має сенс лише в рамках руху вартості до самозростання, результати якої постійно знищуються під час криз або просто як «витрати». На перших етапах необхідна (у сенсі ще не повністю вільної) праця розширить свої межі. Це необхідно для забезпечення суспільних фондів та умов для подальшого розвитку. Але загальний напрямок руху суспільства до комунізму, що включає відповідний розвиток продуктивних сил, передбачає зведення такої праці до все менших і менших обсягів. За певних меж таку працю взагалі можна не враховувати, оскільки вона вже не має жодного суттєвого впливу на загальний хід людського життя. Найважливіше в необхідній праці під час переходу до комунізму, про яку йшлося вище, полягає в тому, що ця, ще не зовсім вільна праця, є працею, спрямованою на створення вільного часу та формування особистості, здатної вільно діяти в суспільному масштабі.
Виробництво та розподіл вільного часу в перехідний період до комунізму потребують державного регулювання. Однак держава потрібна лише до тих пір, поки виробництво вільного часу збігається з виробництвом і розподілом матеріальних благ, необхідних людям, і до тих пір, поки саме це виробництво матеріальних благ ще не здійснюється на комуністичних засадах. Сам же вільний час, виступаючи, власне, як вільний (час комунізму), виходить за межі будь-якого зовнішнього, відносно нього, державного управління.
У сфері вільного часу держава не існує навіть зараз, за часів капіталізму. Там, де відбувається вільна комуністична діяльність, управління здійснюється всіма членами вільної асоціації людей. У міру збільшення частки комуністичної діяльності держава відмирає.
Сприяння розвитку вільного часу та безпосередньо колективних форм вільної діяльності є актом знищення умов для існування класів у перехідний період, і в тій самій мірі актом самознищення держави. Держава – це лише апарат забезпечення інтересів панівного класу, який здійснює управління в інтересах цього класу, а ця його основна функція відпадає в міру знищення класів, зокрема й панівного.
Таким чином, завдання держави в перехідний період зводиться до забезпечення обмеження (знищення) товарного характеру виробництва та піклування про створення умов для комуністичної вільної діяльності членів суспільства.
Перша з них виникає і перед капіталістичними державами. Капіталізм постійно породжує війни, а логіка війни вимагає системи прямого розподілу продуктів, призначених для особистого споживання. Держава, яка не справляється з цим завданням, приречена на знищення (або як держава, або разом із населенням). Завдання налагодження такої системи передбачає в ряді пунктів обмеження окремих капіталістів в інтересах капіталістів як класу, що не завжди може бути здійснено в повній мірі та з достатньою ефективністю.
Під час війни особисте забезпечення – як продуктами харчування, так і речами першої необхідності – не може здійснюватися на засадах капіталістичного приватного присвоєння продуктів праці. Солдат, навіть якщо він найманець, під час війни має бути забезпечений своїм роботодавцем, принаймні, зброєю, провізією та обмундируванням. В іншому випадку армія перетворюється на бандитські угруповання. Але ці угруповання не здатні вести сучасну війну. Для ведення війни сучасній армії потрібна високотехнологічна зброя, предмети особистого вжитку, необхідні для відновлення життєвих сил солдата, а також засоби особистого захисту. І навіть якщо все це забезпечується шляхом безпосереднього грабунку населення окупованих територій, це не може бути особистою справою окремих солдатів. Це лише умова, необхідна для того, щоб він міг виконувати свою роботу. Але ця умова відрізняється від умов найманої праці, що ґрунтується на приватному характері присвоєння. Присвоєння продуктів праці в усіх їхніх істотних і значущих для соціального відтворення індивіда аспектах у класичних капіталістичних відносинах купівлі-продажу робочої сили виноситься за межі виробництва, що ґрунтується на найманій праці. Особисте споживання визначається приватним характером присвоєння продуктів праці, опосередкованим грошима. І це, у свою чергу, гарантує, що працівник знову і знову буде змушений приступати до праці, щоб забезпечити себе всім необхідним. На війні все відбувається зовсім інакше.
Споживання в цьому випадку не може бути навіть формально залишено на розсуд самих індивідів. Отже, сучасна війна – це, окрім усього іншого, конкуренція форм нетоварного виробництва, що склалися ще за часів капіталізму, – безпосереднього виробництва людиною. І тут мається на увазі як армія як власне військова сила, так і трудова армія, яка формується по-різному. Акцент зміщується. Якщо для нормального перебігу капіталізму на перший план виходить те, що людина повинна робити свою справу, щоб жити, то тут, навпаки, людина повинна жити, щоб робити свою справу. Держава змушена брати на себе відповідальність за це.
При цьому грошово-товарні відносини стають очевидною перешкодою для виконання цих функцій. Війна робить неможливими старі, довоєнні способи та форми діяльності людей. У таких умовах держава об’єктивно посилюється, бере на себе функції розподілу в процесі безпосереднього виробництва, як в армії, так і в тилу, займається налагодженням і підтримкою господарських зв’язків. Але держава як апарат придушення одного класу іншим, точніше, придушення меншістю більшості, в принципі не може вирішити ці завдання в повній мірі, і тим більше не ставить перед собою ті завдання, які не слугують інтересам правлячого класу. Але саме такого роду завдань (які розходяться з інтересами правлячого класу) під час війни у суспільства стає дуже багато. Вони об’єктивно постають перед людьми, тому що від їх вирішення залежить саме їхнє фізичне існування. Держава часто навіть не намагається вирішувати ці проблеми, залишаючи їх на розсуд різноманітних недержавних організацій та об’єднань людей. Це змушує мільйони людей шукати нові форми організації, які б брали на себе державні функції. І ці органи громадського самоврядування, які беруть на себе функції держави, у широкому сенсі, є і не є державою.
Найважливіша і визначальна з проблем, вирішення якої вимагає нових організаційних форм на противагу капіталістичній державі, – це запобігання та припинення війни, а також мінімізація для суспільства втрат і руйнувань, спричинених нею. Реалізація цього найважливішого завдання якраз і суперечить інтересам капіталу, який ще не отримав з війни всі ті вигоди, які міг би отримати. Підкреслимо, що тут важливим може бути не війна сама по собі, не насильство саме по собі, а опір насильству реакційного класу, який здійснюється угрупованнями цього класу в ім’я своїх корисливих інтересів, ще й руками іншого класу. В опорі та формах опору (хоча й не лише в них), а не у війні самій по собі, криється найважливіша тенденція до самоорганізації на підступах до революції. Без такої самоорганізації, розроблені в рамках капіталізму способи безпосереднього, не опосередкованого матеріальними цінностями виробництва людини та економічні механізми їх реалізації, не можуть стати відправною точкою переходу суспільства на нові засади розвитку.
Ці форми самоорганізації, породжені тенденцією до війни та самою війною (як протистояння війні), що використовуються для управління суспільством, є перехідними і можуть розвиватися у трьох напрямках: 1) інтеграція з державою; 2) деградація та зникнення (інтеграція не завжди означає деградацію); 3) перейняття на себе всіх функцій держави, перетворення на нову державну владу. Таким чином, ці організаційні форми об’єктивно є формами класової боротьби там, де вони змушені протистояти державі, переймаючи на себе функції тих чи інших державних органів, а отже, позбавляючи апарат політичного панування правлячого класу повноважень. І якщо в певних умовах це фактично полегшення для цих органів, оскільки самі вони не можуть виконувати свої функції, то подальший рух цим шляхом неминуче наштовхується на протидію держави, на спроби обмежити функції та вплив форм самоорганізації населення. Яким буде результат і характер цього протистояння, залежить від конкретних обставин боротьби та дій сторін, що борються.
Якщо розглядати історію XX століття, то однією з найефективніших форм самоорганізації, які брали на себе функції держави, були ради. Ради робітників, солдатів і селян одночасно були представницько-законодавчими, розпорядчими та контрольними органами. І хоча ради виникли ще в 1905 році, їхнє реальне перетворення на державну силу, двовладдя, і тим більше гасло «Вся влада радам», а також конкретні кроки від гасла до його реалізації могли виникнути лише в умовах політичного банкрутства старої держави в процесі виснажливої війни. Після лютневої революції банкрутство держави як апарату, який претендував на те, щоб організовувати життя суспільства, стало очевидним, оскільки не лише царський уряд, а й Тимчасовий уряд виявився безсилим у цьому відношенні. Водночас почали формуватися та активно залучатися до справ як місцевого самоврядування, так і державного управління ради. Створювалася ситуація двовладдя як у тилу, так і в армії. У зв’язку з цим особливо важливо враховувати можливість у майбутньому повторення ситуації, яка склалася навесні та на початку літа 1917 року. Тоді був можливий мирний шлях передачі влади радам як крок на шляху до соціальної революції — створення умов для соціалізму. І ця можливість існувала завдяки двом обставинам: силі та суспільній значущості самих рад, а також озброєнню населення в результаті війни. Лозунг «Вся влада радам» у той час був констатацією наявності такого мирного шляху революції. І лише після липневих подій 1917 року мирний шлях став неможливим. Але сам факт такої можливості для нас є найважливішим. Адже якщо складуться такі умови, дуже важливо їх не проґавити, тим паче, враховуючи розвиток сучасної зброї, мирний шлях цілком може виявитися єдино можливим для революції.
У сучасних умовах можуть виникати й виникають інші форми, не завжди пов’язані з війною, але завжди з необхідністю вирішувати важливі суспільні проблеми. Суть цих перехідних форм скрізь однакова: населення безпосередньо бере на себе функції державної влади, тим самим скасовуючи її у звичному для капіталізму розумінні.
Тепер перейдемо до розгляду управління суспільним життям за комунізму. Управління суспільним життям взагалі зводиться до планування та коригування плану з урахуванням реальних змін, вираження волі (розпоряджень), обліку та контролю над керованим процесом, безпосереднього втручання в разі необхідності.
За часів комунізму планування передбачало планування розвитку людини, яка ставала головною метою суспільного виробництва, планування створення нових відносин між людьми. Таке планування збігається з прогнозуванням у тому сенсі, що найнадійніший прогноз – це той, для реалізації якого докладаються цілеспрямовані зусилля. Усе це суспільство має навчитися робити без нагляду з боку органу «управління», який насправді є інструментом пригнічення, що називається державою.
У міру становлення нової колективності всі її функції, пов’язані з виробництвом матеріальних благ, мають бути передані цим благам. Держава в перехідний до комунізму період не просто відмирає, вона відмирає лише в тому випадку, якщо працює на власне відмирання, в тій мірі, в якій вона піклується про те, щоб люди обходилися без неї. Усі залишки неволі, в тому числі й способи використання часу, з якими пов’язане існування держави, протистоять вільному часу як простору людського розвитку, протистоять вільній людській діяльності. Там, де можлива повна свобода, немає місця для держави. Але там, де повна свобода ще неможлива безпосередньо, наявність певного типу держави не тільки фіксує факт цієї неможливості, але й є інструментом для її подолання.
Проти заперечення необхідності існування держави висувається той самий аргумент, що й проти відмови від поділу праці. Суть його полягає в тому, що суспільне життя стає надзвичайно складним і постійно ускладнюється, а отже, для управління таким складним життям потрібна диференціація функцій і спеціальний апарат. Але з цієї складності зовсім не випливає необхідність у створенні особливих, над суспільством поставлених, загонів чиновників і озброєних людей. Якби не було розколу суспільства на класи, самокерована та самоорганізована асоціація людей була б можливою, попри всю її складність, яка відповідала б рівню складності суспільного життя, на чому, слідуючи за Марксом та Енгельсом, наполягав Ленін.
Тим більше, що, говорячи про комунізм, ми маємо на увазі суспільство, де подолано поділ праці, де люди більш-менш однаково розвинені щодо здоров’я, чуттєвості, мислення та моралі, мають політехнічну, науково-теоретичну, універсальну освіту на сучасному необхідному (тобто найвищому) для суспільства рівні, а отже, можуть за короткий час опановувати будь-яку окрему «професію» та застосовувати свої сили там, де це потрібно, і де це їм самим цікаво, хай навіть один здебільшого все життя присвячує вивченню птахів, а інший – балету.
І саме тому в управлінні суспільним розвитком із використанням досягнутих технологій, спираючись на сформовану людством культуру мислення, за комунізму беруть участь усі. Це найважливіша умова універсального розвитку всіх членів суспільства – протягом усього життя всі повинні вміти керувати та мати звичку керувати суспільними справами – усіма справами, в яких самі беруть участь. Таке суспільство більш реальне, ніж фантастичний класовий світ і «гармонійні взаємини» між класами, які пропагують сучасні буржуазні ідеологи. Навпаки, марксизм наполягає на тому, що сама наявність держави говорить про те, що цей світ в умовах існування класів неможливий. Для поступового зникнення держави повинні існувати відповідні соціальні та технічні передумови.
Що стосується технічних передумов, то за умови наявності якісної загальнообов’язкової політехнічної освіти, що базується на сучасних технологіях, організація управління суспільними процесами не була б надто складною в суспільстві, де відсутня приватна власність (тому найважливішою передумовою є формальне об’єднання засобів виробництва). Звісно, для цього необхідно усунути соціальні бар’єри, що також вимагає від суспільства серйозної роботи і не є чимось, що можна досягти одразу. Головне, що чисто технічно вже на цьому етапі це не видається неможливим. Уся інформація про стан виробництва та розподілу в усіх сферах суспільного життя в режимі реального часу, з можливістю відстеження ланцюжків до самого початку, з урахуванням ресурсів, потреб, технологічних можливостей, можливостей зв’язку та голосування тощо. від найнижчого рівня (безпосередньої участі) до найвищого рівня колективного прийняття рішень на рівні як локальних спільнот, так і всього суспільства – все це в режимі реального часу може бути доступне кожному члену асоціації.
Голосування та інші, звичні нам прояви демократії потрібні лише на початковому етапі. У процесі переходу від управління людьми до управління речами та процесами потреба в голосуваннях поступово відпадає, поступаючись місцем об’єктивній необхідності, що міститься в самих речах і в їх взаємодії. На це вказував Ленін у праці «Держава і революція», детально аналізуючи спадщину Маркса та Енгельса: «Про «відмирання» і навіть ще яскравіше та виразніше – про «засинання» Енгельс говорить цілком чітко та однозначно щодо епохи після «передачі засобів виробництва у власність держави від імені всього суспільства», тобто після соціалістичної революції. Ми всі знаємо, що політичною формою «держави» в цей час є найповніша демократія. Але жодному з опортуністів, які безсоромно спотворюють марксизм, не спадає на думку, що тут, отже, в роботах Енгельса, йдеться про «засинання» і «відмирання» демократії. На перший погляд це здається дуже дивним. Але це «незрозуміло» лише для того, хто не замислювався над тим, що демократія також є державою і, отже, демократія теж зникне, коли зникне держава. Буржуазну державу може «знищити» лише революція. Держава взагалі, тобто найбільш повна демократія, може лише «відмерти».
У сучасну епоху бурхливого розвитку технологій організація поступового зникнення держави не здається вже такою складною справою з суто технічної точки зору. Облік і контроль у сфері управління речами та процесами за таких умов стають питанням техніки, а їхні результати стають доступними кожному. У цьому процесі відпадає потреба в ієрархії та зникає передумова для того, щоб ці функції могли відокремитися та перетворитися на окрему професію. За умови впровадження автоматизованих систем для управління та забезпечення повного доступу до баз даних для кожного та можливості працювати з ними, зникає потреба в «особливій армії чиновників», які могли б навіть «зовнішньо» стояти «над» суспільством як окремий «апарат».
Таким чином буде вирішено одне з найважливіших завдань переходу до соціалізму – налагодження обліку та контролю, на важливості якого постійно наголошував Ленін: «Облік і контроль – ось головне, що потрібне для «налагодження», для правильного функціонування першої фази комуністичного суспільства». Йдеться про такий облік і контроль над суспільним виробництвом, організація якого вже сама по собі означає організацію нових форм колективності. «Якщо справді всі беруть участь в управлінні державою, тут вже капіталізму не утриматися. І розвиток капіталізму, у свою чергу, створює передумови для того, щоб справді всі могли брати участь в управлінні державою». До таких передумов належить повсюдне поширення грамотності, здійснене вже в низці найбільш передових капіталістичних країн, а також «навчання та дисциплінування» мільйонів робітників за допомогою великих, складних, об’єднаних механізмів поштової, залізничної, великої фабричної та торгової систем, банківської справи тощо.
Ми можемо ще раз наголосити, що до таких передумов належить вже зараз розвиток комп’ютерної техніки та закладені в ній можливості, які в принципі не можуть бути використані за капіталізму, коли немає єдиного суспільного господарства, а зв’язок між виробниками здійснюється через ринок. Ці можливості в організації управління суспільним життям досліджував у своїх розробках Віктор Михайлович Глушков, який розробляв Загальнодержавну систему управління економікою в СРСР. Глушков розглядав управління суспільним виробництвом в цілому, за допомогою систем управління, де кожен має доступ до найдетальнішої картини виробництва в реальному часі, а там, де людські рішення не потрібні, система діє автоматично за заздалегідь визначеними людьми схемами відповідно до суспільних цілей.
Чим більше розвиватимуться технології, тим простіше буде організувати управління та забезпечити участь у ньому всіх членів суспільства. Щодо змістовної сторони, то вона вимагає відповідного розвитку членів суспільства. Складність полягає в тому, що рух до комунізму потрібно починати не з людьми комуністичного завтра, а з людьми, які сформувалися в умовах розподілу праці, і які долають свою обмеженість за допомогою освіти та колективної діяльності.
Політехнічна освіта стає необхідністю для членів вільної асоціації. Ідея політехнізму досить добре розроблена, тож ми можемо сміливо порекомендувати читачеві відповідну літературу. Тут же зазначимо лише те, що для управління суспільними процесами члени суспільства повинні володіти цілісною науковою картиною світу та універсальними навичками застосування своїх знань. Сучасному чиновнику для виконання своєї функції наукова картина світу навіть у першому наближенні абсолютно не потрібна, тому вона у нього сама собою зникає, як щось зайве, навіть якщо колись була. Чиновник – лише жива часткова деталь застарілої державної машини. «Суспільство, яке по-новому організує виробництво на основі вільної та рівної асоціації виробників, відправить всю державну машину туди, де їй буде тоді належне місце: у музей старожитностей, поруч із прялкою та бронзовим сокиром», – говорив Енгельс.
Звісно, сама задача управління суспільними процесами в такій асоціації та свідомого побудови суспільного життя вимагатиме від людей дуже багато, зокрема розвиненого діалектичного мислення, розвиненої чутливості, моральності та відповідного рівня грамотності. Але це не недосяжні висоти, доступні лише для обраних, а те, що за відповідних умов стане надбанням кожного. У міру залучення людей до активного суспільного життя як суб’єктів цього життя, вони виходитимуть на передній план людської культури. Так ми розуміємо відомий афоризм Леніна про те, що кожна кухарка має навчитися управляти державою. Перешкодою для цього є лише спосіб діяльності сучасних людей, який перетворює одну людину на державного чиновника, а іншу – на кухарку.
Комуністичне суспільство – це вільне об’єднання людей, яке самостійно керує своїм розвитком за розумним планом.
Яким саме чином воно буде керувати собою, за допомогою яких саме засобів та організаційних заходів? На це питання ми відповісти не можемо. Це – справа цього об’єднання, яке буде змушене, виходячи з необхідності, розвивати відповідні організаційні форми в конкретних історичних умовах. Самоуправління розвиватиметься разом із розвитком комуністичного суспільства.
Проблема особистості – одна з центральних проблем комунізму. Значення особистості в умовах комунізму зростає до небувалих раніше висот. «Замість старого буржуазного суспільства з його класами та класовими протиріччями приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх», – писали Маркс і Енгельс у «Маніфесті комуністичної партії».
Усю попередню історію потрібно розуміти не просто як певну послідовність подій, а як процес формування сутності людини. Тоді стає зрозуміло, що це водночас процес формування певного типу особистості, яка відповідає сутності людини. Якою має бути ця особистість? Це питання щоразу вирішуватиметься практично і конкретно-історично, але в будь-якому випадку це особистість, яка свідомо творить історію в колективі таких же особистостей-творців. У вільній асоціації людей усе їхнє життя залежить від творчої діяльності, яка є найвищим проявом особистості, що її здійснює.
Особистість – явище, яке має соціальну природу від початку і до кінця. Особистістю людина не народжується, а стає, включаючись у суспільні відносини як активний учасник. Спочатку людське життя визначається для новонародженого ззовні – із соціального простору, в якому вона живе, з усіма варіаціями відносин людини до людини та людини до природи. І лише опанувавши, тобто зробивши своїми, форми діяльності або, що те саме, форми культури, які жодним чином спочатку не закладені в індивіді, вона стає особистістю. Ці форми кожен, хто з’являється на світ, знаходить вже готовими. Для біологічного організму вони є зовнішніми, але лише для організму, а не для особистості. Світ діяльності як світ людської культури – це справжній світ особистості. У комуністичному суспільстві кожен має зробити цей світ своїм, а це означає – навчитися змінювати його.
У комуністичному суспільстві особистість у своїй практиці активно створюватиме суспільні відносини, а не просто бути їхнім пасивним продуктом. Суть проблеми полягає в тому, щоб створити такі умови, в яких у своєму індивідуальному розвитку особистість якомога швидше пройшла б шлях становлення суспільства і вийшла на передову суспільного життя. Потрібно щоразу шукати та знаходити конкретні форми колективності, які б пов’язували особистість із суспільством таким чином, щоб вона не могла не бути його активним членом і не жила всім багатством суспільного життя. Оскільки суспільство постійно розвивається, такі форми «спільної окремої діяльності» не можуть бути знайдені один раз і назавжди. Управління суспільним розвитком за комунізму полягає, головним чином, у тому, щоб навчитися вчасно змінювати форми зв’язку людини з суспільством таким чином, щоб вони змушували її діяти по-людськи в будь-яких нових конкретно-історичних умовах.
Комуністів звинувачують у тому, що вони прагнуть стандартизувати особистість, зробити людей «однаковими». У цьому звинуваченні прихильники капіталізму, по суті, розкривають таємницю сучасного капіталістичного суспільства. За часів капіталізму індивіди в своїй масі настільки стандартизовані, що їхня індивідуальність визначається якимись дрібницями. Ця хибна індивідуальність не має жодного стосунку до справжньої індивідуальності, як до індивідуального вираження засвоєної людиною загальної людської культури. Капіталізм залучає людей до стандартних практик виробництва та споживання, стандартизує їхню поведінку як під час роботи, так і поза нею. Люди вже «однакові». Комунізм же передбачає створення суспільного простору для розвитку індивідуальності.
Комуністи вважають необхідним створення суспільства, в якому розвиватимуться всебічно обдаровані, творчі особистості. У такому суспільстві індивідуальність кожної людини буде активним вираженням і втіленням суспільного розвитку.
В якому сенсі тут можна говорити про стандарти? Очевидно, людина не може бути всебічно розвиненим творцем, не опанувавши необхідний для цього мінімум людської культури, і, відповідно, слід говорити про мінімум умов, які суспільство має забезпечити кожному своєму членові, щоб він міг бути всебічно розвиненим творцем. Який саме це мінімум?
До цього належать: певний рівень розвитку системи охорони здоров’я, і саме спрямованої на збереження здоров’я та створення умов для здорового життя кожної людини, а не лише на лікування хвороб; якість і рівень освіти, обов’язкові для кожного; система громадського харчування та загалом усіх загальнодоступних служб, які можуть покращити побут; забезпечення дитинства та старості. В одній зі своїх праць Ленін писав, що соціалізм починається зі склянки молока для кожної дитини. Очевидно, що наявність цієї склянки ще не свідчить про те, що суспільство розвивається в напрямку комунізму, але без того, щоб діти були ситими, воно точно не може розвиватися в цьому напрямку. Так само, як і не може розвиватися без усього вищезазначеного (цей перелік, звісно, не повний. Його розробкою повинні займатися люди, які розбираються в різних галузях, і в міру розвитку суспільства він буде розширюватися).
Цей мінімум людяного ставлення до людини не може бути остаточно встановлений. Він змінюється залежно від умов, у яких відбувається перехід: від рівня розвитку людської культури. У сучасний мінімум, який став би поштовхом для розвитку суспільства до комунізму, обов’язково має входити вища освіта, що включає не лише комп’ютерну грамотність на рівні програмування, але й наукові основи розуміння всіх виробничих процесів – політехнізм (для всіх!). Також обов’язковим є забезпечення доступу до всіх сучасних засобів комунікації.
Важливо зазначити, що навіть найбільш розвинені капіталістичні країни не можуть похвалитися повною грамотністю всього населення та доступністю медичного обслуговування.
Необхідний мінімум людяності у ставленні до людини, як вже зазначалося, є явищем, що має свою історичну еволюцію. Але цей мінімум також має включати необхідність його постійного розширення. Щоб комуністичне суспільство, де вільний розвиток кожної особи є умовою розвитку всіх, могло існувати та розвиватися, в цей мінімум повинні постійно включатися всі нові передові досягнення людства. Комуністичне суспільство складатиметься з розумних, здорових і талановитих людей, які, зрештою, зможуть організувати суспільне відтворення свого життя на розумних засадах.
У праці «Походження сім’ї, приватної власності та держави» Фрідріх Енгельс писав: «Згідно з матеріалістичним розумінням, визначальним моментом в історії є, зрештою, виробництво та відтворення безпосереднього життя. Але саме воно, знову ж таки, буває двох видів. З одного боку – виробництво засобів до існування: продуктів харчування, одягу, житла та необхідних для цього знарядь; з іншого – виробництво самої людини, продовження роду. Суспільні порядки, за яких живуть люди певної історичної епохи та певної країни, зумовлені обома видами виробництва: ступенем розвитку, з одного боку, – праці, з іншого – сім’ї».
У попередніх розділах ми говорили про те, що за комунізму виробництво життєво необхідних предметів автоматизовано та підпорядковано виробництву людського життя в усій його повноті. Суспільство свідомо творить свій власний розвиток, свої власні форми колективності, розширюючи зміст вільної діяльності. Сім’я, як господарська одиниця, заснована на приватному характері присвоєння продуктів праці, втрачає своє значення та зникає в перехідний період. «Приватне домашнє господарство перетвориться на суспільну галузь праці», – писав Енгельс. Вище ми бачили, наскільки це заощаджує суспільний час, звільняючи людей від тягарів побуту. Однак об’єднання стосується не лише споживання.
Найбільша революція у сфері сімейних відносин полягає в суспільному вихованні дітей. Ця революція давно назріла, і рух у цьому напрямку вже існує за капіталізму. Домашнє господарство почало «суспільно організовуватися», побут давно значною мірою став галуззю суспільного господарства. Ми готуємо їжу переважно з напівфабрикатів, купуємо одяг у магазині, перемо в пральні, хоча зовсім нещодавно це була жіноча справа, яка відбувалася вдома. Сучасному чоловікові також не потрібно носити воду, рубати дрова та будувати дім, в якому живе сім’я. Все це вже давно є суспільною високотехнологічною справою.
А от виховання дітей, чомусь, так і не перетворилося на сферу виробництва, хоча громадські заклади для цього з’явилися вже давно, і активно розвиваються не менше двох століть. І завжди ті, хто заможніший, віддавали дітей саме туди, наймали приватних викладачів, а самі лише насолоджувалися сімейним затишком. Так само і в Радянському Союзі – одним із перших досягнень, про яке з такою гордістю говорили соціалістичні трудящі, була організація ясел і дитячих садків при фабриках. Тобто потреба віддати виховання дітей тим, хто це вміє, вивільнити час для того, що вважаєш справді потрібним і важливим (для когось, до речі, це і є виховання дітей, чому б і ні) – у цьому єдині і бідні, і багаті, з деякими лише відмінностями міщансько-поетичного характеру. Капіталізм вже давно руйнує традиційну сім’ю, і цей процес не має жодних моральних підґрунть, а лише економічні. Зараз пропаганда сімейних цінностей зумовлена, з одного боку, досягненнями соціалістичних революцій, які заборонили експлуатацію дитячої праці, а з іншого – потребою капіталу у ринку дитячих товарів та освіти. Але справжньої історичної, суспільної необхідності у збереженні сім’ї в нинішній формі господарської одиниці не існує.
Отже, зі переходом суспільства до комуністичних відносин, сфера виховання дітей стане сферою суспільного виробництва. Виховання перетворюється на справжню соціальну творчість – вільну діяльність, що відповідає критеріям істини, добра та краси. Це значно підвищує відповідальність вихователів як перед дітьми, так і перед суспільством в цілому. Як колись писав А. С. Макаренко: «У нас не повинно бути жодних дитячих катастроф, жодних невдач, жодного відсотка браку, навіть вираженого сотими частками!» У багатьох працях він порівнював виховання з іншими галузями і показував, наскільки тут невдача небезпечніша, ніж деінде. Говорячи про сім’ю, Антон Семенович зазначав, що завдання батьків – виховати гідних членів суспільства, за «якість наданого матеріалу» вони несуть відповідальність перед суспільством, отримуючи натомість теплоту сімейних відносин. Але далеко не всі батьки вміють виховувати дітей. Крім того, далеко не всі діти мають батьків або повноцінну сім’ю вже зараз. У цьому полягає необхідність у свідомому, якісному розширенні можливостей виховання, у створенні інших форм «сім’ї».
Комуністична «сім’я» – це колективна форма, в якій кожен бере участь у створенні суспільного життя в суспільному масштабі. З цього стає зрозуміло, що розміри «сім’ї» можуть варіюватися, і, безумовно, вона не може обмежуватися сучасними рамками. Їх розмір залежатиме від багатьох конкретно-історичних умов суспільного виробництва, тому можливі різні варіанти як у межах однієї епохи розвитку комуністичного суспільства, так і в його історії. Оскільки така «сім’я» як первинний колектив, що формує особистість, базуватиметься на суспільній природі діяльності та безпосередньо визначатиметься нею, це означає, що принцип створення таких колективів також буде безпосередньо суспільним – якісно іншим, ніж зараз. Йдеться про знищення сучасного шлюбу як форми, тим більше, що статеві стосунки та статева любов і шлюбно-побутові відносини – це далеко не одне й те саме. Тому одним із найважливіших і незмінних практичних відкриттів А. С. Макаренка було те, що нова «сім’я» повинна безпосередньо включати кожну людину в суспільне виробництво, як активного члена суспільного трудового колективу, а не як споживача суспільних благ чи як «об’єкт» виховання.
Відстежуючи швидкі, а подеколи й непомітні неозброєним оком зміни в цій сфері вже в перші роки Великої Жовтневої соціалістичної революції, Олександра Коллонтай у своїй праці «Дорогу крилатому Еросу!» спробувала побачити та передбачити той тип особистих, точніше, відносин сексуальної любові, який утвердиться після повної перемоги суспільної власності над приватною, з розвитком нових суспільних інститутів і з впровадженням елементів інфраструктури, здатної полегшити тягар материнства, перетворюючи його на галузь суспільного виробництва.
Нове побутове життя, де воно було налагоджене (не лише в СРСР), справді звільнило жінок у незбагненних масштабах, про які інші країни могли лише мріяти, дало час не лише на саму любов та залицяння, а й на переосмислення любові. Такі нові, вже частково комуністичні відносини описані і в художній літературі часів індустріалізації, як у прозі самої Олександри Коллонтай («Василиса Малигіна», «Велика любов»), так і, наприклад, у Іллі Еренбурга в романі «День другий».
Запровадження комуни без реєстрації шлюбу (у 1920-1930-х роках не зареєстрований шлюб став нормою, а реєстрація – навпаки, ознакою недовіри між партнерами) там, де раніше панувала патріархальна сім’я, безперечно, було значним випередженням подій. Але це стало революцією у самосприйнятті тих, хто кохає, закоханих, членів сімей, розлучених. Не шлюб як життя для двох, заради двох, а сімейне життя, яке безпосередньо визначається цілями бурхливо зростаючого і розвиваючогося суспільства, найближчого (трудового) колективу – ось реальний зміст кохання, що виражає тенденцію до комунізму.
Сім’я як сфера любові та пов’язаної з нею відповідальності в капіталістичному суспільстві – це «зона підвищеного ризику». Подружжя приречене в межах власного житла переживати все те, що зумовлено відносинами приватної власності, питаннями достатку, заробітку, витрат та іншою буденністю життя. Але комунізм – це саме усунення таких проблем.
Динаміка зникнення як старої сім’ї, так і держави як такої є складною. Однак, часткові заходи соціалізму тут виявилися безсилими: з комун-гуртожитків студенти, молоді фахівці все ж опинялися у квартирах, у сім’ях, у старих рамках, але з новим соціальним забезпеченням. Мотиви для подолання старих форм «спілок» розгубилися в суспільстві, де грошово-товарні відносини знову відвойовували собі домінуюче становище. За поривом до комуни послідував закономірний і теж нібито тимчасовий поворот до патріархальності. Знову турбота лише батьків, а не всього колективу чи суспільства, виходила на перший план у вихованні. Адже намічалися не лише «сини полку» (війна вносила корективи), але й діти комун.
В цих «дітях комун» і втілювався один із найважливіших моментів для становлення комунізму. Під час переходу до комунізму діти повинні перестати ділитися на «своїх» і «чужих». Не має існувати «чужих» дітей (тобто дітей, про яких має піклуватися хтось інший, але не я) у величезному колективі, де знято проблему «підрахунку» особистого трудового внеску.
Потрапляючи в колектив, де багато чоловіків і жінок, діти, розрізняючи батька і матір, не будуть бачити «кінець світу» там, де закінчуються мама і тато і починаються «сусіди». Завдяки природній соціалізації в комуні, завдяки щоденному відчуттю турботи колективу, діти перестануть «грати в пісочниці приватної власності». Відмова від старого шлюбу дозволить уникнути низки пережитків, що відтворюються в психіці, у свідомості батьків і матерів, а не лише дітей. Зміна партнерства у великому та дружньому колективі перестає бути чимось травмуючим, якщо між членами пари вже немає любові. Взагалі, за відсутності суспільних економічних бар’єрів, усе суто особисте (в тому числі й інтимне) може стати справді особистим, але не таким, що протистоїть суспільству, звільнившись від господарських, правових і моральних пут.
Нова «сім’я» має сама стати безпосередньо колективною формою комуністичної діяльності, спрямованою на створення нової людини, безпосередньо зв’язуючи всіх її членів, включно з дітьми, із суспільством як дієвими суб’єктами.
З марксистської точки зору, здійснюючи матеріальне виробництво, суспільство створює власну свідомість. Людство знає різні історично сформовані форми суспільної свідомості. Від міфологічної свідомості, де ідеальне ще не відділене або на різних стадіях не повністю відділене від безпосередньої матеріальної діяльності, з розвитком поділу праці та відчуження людини від власної діяльності виокремлюються філософія та релігія, потім мистецтво і наука. Паралельно з ними існують мораль і право, які виникли тоді, коли суспільство почало потребувати зовнішнього регулювання взаємовідносин між людьми з протилежними інтересами. Суспільна свідомість – це не сума свідомостей окремих індивідів, а свідомість суспільства як цілого, що відокремилася від безпосередньої людської діяльності, її ідеальний вимір. І навпаки, індивідуальна свідомість – це та сама суспільна свідомість, яку людина набуває, залежно від її місця та ролі в суспільному житті.
Суспільна свідомість та її форми мають об’єктивне існування щодо членів суспільства. Щоб жити в людському суспільстві, з його вимогами та настановами щодо моралі, права, релігії, науки, а також мистецтва та філософії, люди змушені рахуватися з ними так само, як і з навколишнім середовищем та рівнем розвитку технологій. У суспільній свідомості відображено і виражено не щось довільне, а спосіб взаємодії людини з природою та людини з людиною. Суспільна свідомість і всі її форми – не безпосередній продукт природи, а продукт її освоєння людським суспільством, відображений спосіб виробництва.
Те, що суспільна свідомість відокремилася від безпосередньої діяльності та набула відносно самостійного існування у своїх формах, а також те, що вона має обов’язковий характер для членів суспільства, було зафіксовано задовго до Маркса. Це лежить в основі не лише релігійного світогляду, а й усієї ідеалістичної філософії.
Формування ідеї комунізму вимагало критики як самого цього факту, так і того, як він інтерпретується в теоретичному мисленні. Критика суспільної свідомості не лише певної епохи, а й суспільства, де панує експлуатація людини людиною взагалі, відіграла найважливішу роль у формуванні ідейного змісту комунізму.
Як відомо, марксизм пройшов школу критики філософії Гегеля та фейєрбаховської критики християнської релігії – форми суспільної свідомості, яка була домінуючою в Європі протягом Середньовіччя і продовжує претендувати на домінування в буржуазному суспільстві. Наскільки серйозно Маркс ставився до фейєрбаховської критики релігії, видно з того, що він говорить про Фейєрбаха як про людину, яка здійснила неабиякий подвиг. В чому, на думку Маркса, полягає цей подвиг у зв’язку з нашим питанням? «1) у доведенні того, що філософія – це не що інше, як виражена в думках і логічно систематизована релігія, не що інше, як інша форма, інший спосіб існування відчуження людської сутності, і що, отже, вона також підлягає осуду (це – дуже важливе зауваження, що стосується філософії як форми суспільної свідомості); 2) в заснуванні істинного матеріалізму та реальної науки, оскільки суспільне відношення «людина до людини» Фейєрбах також робить основним принципом теорії».
Це переваги концепції Фейєрбаха, але вона не є повністю послідовною, і Маркс спеціально зазначив це: «Фейєрбах виходить із факту релігійного відчуження, з подвоєння світу на релігійний, уявний світ і дійсний світ. І він займається тим, що зводить релігійний світ до його земної основи. Він не помічає, що після виконання цієї роботи головне ще не зроблено. А саме, той факт, що земна основа відокремлюється від самої себе і переносить себе в хмари як певне самостійне царство, може бути пояснений лише саморозривом і самосуперечливістю цієї земної основи. Отже, остання, по-перше, повинна бути зрозуміла у своїй суперечності, а потім практично революціонізована шляхом усунення цієї суперечності. Отже, після того як, наприклад, у земній сім’ї знайдено розгадку таємниці святої сім’ї, сама земна сім’я повинна бути піддана теоретичній критиці та практично революційно перетворена. Отже, після того як, наприклад, у земній сім’ї знайдено розгадку таємниці святої сім’ї, сама земна сім’я має бути піддана теоретичній критиці та практично революційно перетворена.
Таким чином, земне життя людини – матеріальне виробництво – стає для Маркса тим предметом, який потрібно вивчати, щоб зрозуміти сутність земних коренів свідомості. «Релігія сама по собі позбавлена змісту, її витоки знаходяться не на небі, а на землі, і зі знищенням тієї збоченої реальності, теоретичним вираженням якої вона є, вона зникає сама собою». (Маркс – Арнольду Руге, Дрезден, 30 листопада 1842 р.)
Те саме стосується й інших форм суспільної свідомості: вже згаданої філософії, моралі, права, і навіть науки й мистецтва, їх потрібно розуміти як сторони людської практики, виходячи з неї самої, з її характеру та змісту, а не з них самих. У марксизмі чітко розрізняють базис суспільних відносин – єдність продуктивних сил і виробничих відносин – і похідну від них надбудову, до якої належить суспільна свідомість.
Наприклад, у підготовчих рукописах до «Капіталу» Маркс пише про право наступне: «Якщо звести ці тривіальності (уявлення про право сучасних Марксу економістів – ред.) до їхньої справжньої сутності, то вони скажуть більше, ніж знають ті, хто їх проповідує. А саме, що кожна форма виробництва породжує властиві їй правові відносини, форми правління тощо. У грубості та відсутності розуміння полягає те, що органічно пов’язані явища ставляться у випадкові взаємовідносини та у чисто логічний зв’язок. Буржуазним економістам здається, що при сучасній поліції можна краще виробляти, ніж, наприклад, при праві сильного. Вони просто забувають, що право сильного – це також право, і що воно в іншій формі продовжує існувати і в їхній «правовій державі».
«Земні корені» суспільної свідомості мають бути не лише зрозумілі, але й змінені – змінено характер суспільного виробництва. І те, що форми суспільної свідомості виростають із способу суспільного виробництва, свідчить про те, що з ними справи обстоюються зовсім не так просто, як може здатися на перший погляд. Наприклад, повністю скасувати право, подолати необхідність у ньому як зовнішньому регуляторі можна лише за певних суспільних умов – за комунізму, розвиненого на власній основі. Те саме стосується і подолання релігії. Її не можна просто скасувати, оголосивши її хибною. Її потрібно усунути, зберігши всі досягнення людської культури, які розвивалися в релігійній формі, знищивши шляхом докорінного зміни характеру щоденної людської діяльності.
Звісно, у невеликій брошурі про суспільну свідомість за комунізму ми можемо говорити лише в загальних рисах. Але навіть у цьому випадку слід відзначити одну найважливішу обставину, що стосується суспільства, яке існувало до комунізму і було поділене на класи. Так само, як люди займають різне становище в процесі виробництва, що відповідає їхній класовій приналежності, так і суспільна свідомість має класовий характер. Це не означає, що не існує єдиного поля свідомості та об’єктивних, незалежних виключно від класової позиції її носія, істин, добра і краси. Це означає, що саме це поле свідомості є полем класової боротьби. Це означає, що панівний економічний клас панує також і в свідомості. Що свідомість панівного класу є панівною в класовому суспільстві. Тому Ленін, слідуючи за Марксом і Енгельсом, говорить про важливість боротьби на полі свідомості – про теоретичну боротьбу, як про особливий вид класової боротьби.
У брошурі «Що робити?» Ленін присвятив цілий розділ значенню теоретичної боротьби пролетаріату та поглядам Енгельса з цього питання. На нашу думку, наступне зауваження Леніна є надзвичайно актуальним і сьогодні: «Усі, хто хоч трохи знайомий з фактичним станом нашого руху, не можуть не помітити, що широке поширення марксизму супроводжувалося певним зниженням теоретичного рівня. До руху, заради його практичного значення та практичних успіхів, приєднувалося чимало людей, які були дуже мало або взагалі не підготовлені теоретично. Тому можна судити про те, яке відсутність такту демонструє «Раб. Діло», коли з тріумфом представляє вислів Маркса: «кожен крок реального руху важливіший, ніж дюжина програм». Повторювати ці слова в епоху теоретичної розгубленості – це все одно, що кричати «вам нічим не допомогти!» при вигляді похоронної процесії. Та й ці слова Маркса взято з його листа про Готську програму, в якому він різко критикує допущену еклектику у формулюванні принципів: якщо вже треба було об’єднуватися, – писав Маркс лідерам партії, – то укладайте угоди заради задоволення практичних цілей руху, але не допускайте торгівлі принципами, не робіть теоретичних «компромісів». Ось яка була думка Маркса, а у нас є люди, які, в ім’я його, намагаються послабити значення теорії! Без революційної теорії не може бути і революційного руху. Не можна достатньо наголошувати на цій думці в такий час, коли з модною проповіддю оппортунізму поєднується захоплення найвужчими формами практичної діяльності.
Звертаючись до спадщини Енгельса, Ленін наводить велику цитату, яку ми вважаємо за потрібне також навести і тут: «Німецькі робітники мають дві суттєві переваги перед робітниками решти Європи. Перша полягає в тому, що вони належать до найбільш теоретичного народу Європи і що вони зберегли в собі той теоретичний зміст, який майже повністю втрачено так званими «освіченими» класами в Німеччині. Без попередньої німецької філософії, особливо філософії Гегеля, ніколи б не було створено німецький науковий соціалізм, – єдиний науковий соціалізм, який коли-небудь існував. Без теоретичного змісту у робітників цей науковий соціалізм ніколи б не проник у їхню плоть і кров у такій мірі, як ми бачимо зараз». А наскільки великою є ця перевага, це видно, з одного боку, з тієї байдужості до будь-якої теорії, яка є однією з головних причин того, чому англійський робітничий рух так повільно просувається вперед, незважаючи на чудову організацію окремих ремесел, — а з іншого боку, це показує ту плутанину та ті коливання, які посіяв прудонізм у своїй початковій формі у французів і бельгійців, а також у своїй карикатурній формі, наданій Бакуніним, — в Іспанії та Італії.
Друга перевага полягає в тому, що німці долучилися до робітничого руху майже в останню чергу. Як німецький теоретичний соціалізм ніколи не забуде, що він стоїть на плечах Сен-Сімона, Фурьє та Оуена — трьох мислителів, які, попри всю фантастичність і утопізм їхніх вчень, належать до найвидатніших умів усіх часів і які геніально передбачили незліченну кількість істин, правильність яких ми тепер доводимо науково, — так само німецький практичний робітничий рух ніколи не повинен забувати, що він розвинувся на плечах англійського та французького руху, що він мав можливість просто використати на свою користь їхній дорогою здобутий досвід, уникнути тепер їхніх помилок, яких тоді в більшості випадків неможливо було уникнути. Де б ми були зараз без прикладу англійських профспілок і французької політичної боротьби робітників, без того колосального поштовху, який особливо дала Паризька Комуна?
Слід віддати належне німецьким робітникам за те, що вони з надзвичайною майстерністю використали можливості, які випливали з їхнього становища. Вперше з часу існування робітничого руху боротьба ведеться систематично за всіма трьома її напрямками, узгодженими та взаємопов’язаними: в теоретичному, політичному та практично-економічному (опір капіталістам).
Це місце показує ставлення Енгельса до теоретичної боротьби. Але класова боротьба в царині суспільної свідомості не обмежується лише теоретичною боротьбою, так само як і суспільна свідомість не обмежується понятійним мисленням. Боротьба ведеться також у сфері естетичної діяльності, у сфері моралі, а також щодо права та релігії. Це також не можна недооцінювати. Однак, теоретична робота, спрямована на набуття та розвиток пролетаріатом власної класової свідомості, є ключем до всіх інших форм свідомості, оскільки дозволяє їх зрозуміти.
Варто також зазначити, що в класовому суспільстві в суспільній свідомості, незалежно від того, чи усвідомлюють люди це, загальнолюдське реалізується через класове. Свідомість революційного класу, який на даному історичному етапі виражає загальнолюдський інтерес, є рушійною силою історії та реалізує це загальнолюдське. У цьому сенсі не лише мораль, релігія та філософія, право, а й наука та мистецтво є також ідеологією, оскільки як естетичне освоєння світу в мистецтві, так і пізнання в науці, зумовлені, а отже й обмежені (свобода, яка в них присутня, обмежена) історичним розвитком суспільства та розстановкою сил у класовій боротьбі.
У зв’язку з цим хотілося б звернутися до питання про суб’єкта мислення у Маркса та Леніна. Слід нагадати, що Маркс поділяв політичну економію на класичну та вульгарну, використовуючи для цього цілком певний критерій. Він вказує на те, що класична політекономія була етапом розвитку розуміння свого предмета, на відміну від вульгарної. Він чітко визначає партійність, тобто класовість цієї науки. І класична, і вульгарна політична економія – це буржуазна наука, яка стоїть на службі у буржуазії та відображає в теорії напрямок її розвитку. Як тільки цей розвиток перестає збігатися з розвитком суспільства, перестає втілювати цей розвиток, іншими словами, коли буржуазія перестає бути революційним класом, політична економія стає вульгарною. Це означає, що вона вже не є такою, що розвивається, а навпаки, стає перешкодою на шляху розвитку думки.
Звісно, справа тут не в особистих якостях окремих політекономів. Маркс переконливо показує, що суб’єктом мислення є не окремі теоретики і не суспільство в цілому, а саме клас. Більше того, він є суб’єктом мислення лише до тих пір, поки він є суб’єктом історичної дії.
Ту саму думку ми знаходимо і в Леніна, коли він говорить про партії у філософії, яких може бути лише дві: партія, що мислить, і партія, яка перешкоджає мисленню. І саме тому, що одна партія – це партія класу, який є суб’єктом історичної дії, а отже, і суб’єктом мислення, а інша – ні. Це стосується не лише філософії, а ВСІХ без винятку наук, зокрема й природничих. Хоча там це не так очевидно, але, наприклад, отримати фінансування для досліджень, які не приносять навіть у перспективі жодних плодів, стає настільки важко, що це цілком можна розглядати як епізоди завуальованої класової боротьби. Це залишається актуальним до тих пір, поки розвиток суспільства здійснюється через класову боротьбу. Виходить, що об’єктивна істина завжди тенденційна, має класовий характер. Те саме стосується об’єктивності добра і краси.
У вересні (за старим стилем – у серпні) 1917 року Ленін висловив добре відому і, на нашу думку, дуже важливу думку, яка перегукується з вищесказаним і показує, як у революційні епохи пролетаріат ставиться до своєї класової свідомості, враховуючи, що мета пролетаріату, на відміну від інших класів, полягає не в тому, щоб завоювати і закріпити своє класове панування, а в тому, щоб, завоювавши це панування, знищити будь-яке класове панування і будь-який поділ суспільства на класи: «Будемо непохитні, – каже Ленін, – у розборі найменших сумнівів судом свідомих робітників, судом своєї партії, їй ми віримо, в ній ми бачимо розум, честь і совість нашої епохи, в міжнародному союзі революційних інтернаціоналістів ми бачимо єдину гарантію визвольного руху робітничого класу». «Панування класу неможливе без панування в сфері свідомості», – наголошує Ленін. Щоб перемогти, революційний клас у сфері свідомості повинен вимірювати себе не чужими мірками, а своїми, що визначаються його історичною місією. Відірвавши у буржуазії панування в цій сфері, озброївшись передовими досягненнями власної класової свідомості, пролетаріат стає дієвою матеріальною силою історичних перетворень: «Зброя критики, звісно, не може замінити критики зброєю, матеріальну силу потрібно повалити матеріальною ж силою, але теорія стає матеріальною силою, як тільки вона опановує маси», – писав Маркс у «До критики гегелівської філософії права».
Однак, досі ми говорили про суспільну свідомість не в умовах комунізму, а про стан речей, від якого потрібно відштовхуватися під час переходу до нього. На чому ж наполягає комунізм як наука щодо суспільної свідомості?
Комунізм наполягає на подоланні суспільного поділу праці, відчуження людини від інших людей, від процесу та результатів її діяльності. А це, у свою чергу, передбачає відповідні зміни в галузі суспільної свідомості. Відчуження форм суспільної свідомості як між собою, так і безпосередньо від людської діяльності, також буде подолано.
Ідеальні творчі здібності людини, які «замкнуті» в рамках форм суспільної свідомості, як окремих від матеріального виробництва сферах естетичної, моральної та інтелектуальної діяльності, стануть надбанням усіх і кожного.
Питання про суспільну свідомість за комунізму – це питання практики. Це питання планування та реалізації запланованого в матеріальній діяльності таким чином, щоб відбувалися відповідні зміни і в духовній сфері. Змінюючи свою діяльність, люди змінюють і свою свідомість як ідеальну сторону цієї діяльності. Але сама зміна практики за комунізму має свідомий характер. Тому тут вже не просто суспільне буття визначає суспільну свідомість, а суспільна свідомість, як свідомість злагоджено діючої вільної асоціації людей, визначає буття, яке визначає цю свідомість.
Усуспільнення всієї духовної культури, причому відповідно до логіки цієї культури, стає нагальною необхідністю для переходу до комунізму. Тому і в теорії комунізму проблеми суспільної свідомості мають сенс лише за умови, якщо їх розуміти як питання становлення комунізму.
У комуністичній діяльності, на відміну від відчуженої праці, ідеальне, як таке, що відповідає ідеалу, та ідеальне, як таке, що належить до «світу ідей», зрештою (саме зрештою) емпірично збігаються. Таким чином, ідеальне виступає як відображення (уявлення, вираження) матеріального в матеріальному – діяльне відображення об’єктивної реальності, і як ідеальна мета діяльності, з якою вона має узгоджуватися, і як естетичний ідеал. У цьому полягає найважливіший момент подолання роз’єднання праці, її відчуженості у всіх сенсах цього слова, і підтверджується самоцінність діяльності незалежно від того, що саме робиться.
Тут варто зазначити, що було б неправильно стверджувати, що свідомий і матеріальний аспекти людської діяльності є рівноправними в самій діяльності, незалежно від її історичної специфіки, і тим більше – на рівні діяльності суспільства як цілого. Звісно, ідеальний аспект присутній у будь-якій діяльності як аспект цілепокладання, якщо тільки цілепокладання не лежить поза межами цієї діяльності (для працівника, який лише продає свою робочу силу, його власна мета зовсім не збігається з метою виробництва), але йдеться про інше. У будь-якому випадку, спосіб виробництва матеріального життя визначає спосіб виробництва ідеального. І з цим доводиться рахуватися.
Це важливо з практичної точки зору, тому що, хоча ідея й стає матеріальною силою, коли опановує маси, сама вона є результатом усвідомлення матеріальних сил у процесі їхньої дії (результат і сторона взаємодії матеріального з матеріальним). Іншими словами, щоб змінити спосіб виробництва ідей, потрібно змінити спосіб виробництва матеріального життя. Лише так, а не навпаки. Навпаки нічого не вийде.
Наприклад, скільки б ми зараз не пропагували (тобто, діяли б ідеально) діалектику, від цього вона не стане звичним способом мислення, а виробництво діалектичного мислення й надалі залишатиметься, якщо можна так висловитися, ремеслом. Це ремесло, звісно, дуже важливе, і від нього значною мірою залежить майбутнє. Але ми повинні розуміти, що люди, які мислять діалектично, не стануть масовим продуктом, якщо збережеться нинішній спосіб виробництва матеріального життя і відповідний йому спосіб виробництва свідомості.
Щодо проблеми комунізму, необхідно не просто констатувати напрямок переходу матеріального життя людини в свідомість (що первинне, а що вторинне), але й запропонувати ідеї щодо практичного здійснення цього переходу. І тут надзвичайно важливі конкретні ідеї з цього приводу. Важливі ідеї щодо формування тих чи інших емпіричних форм комунізму, оскільки ніколи все матеріальне не переходить у свідомість миттєво, а завжди робить це в певних, особливих формах. Важливі, наприклад, такі ідеї, як у Макаренка: любов – це звичайна річ, яку потрібно правильно організувати.
Яку б величезну роль не відігравав ідеальний момент діяльності, йдеться завжди про життя та діяльність матеріальної людини в матеріальному світі. Ідеальне завжди є атрибутом матеріальної діяльності суспільної людини і відповідає її розвитку. «Царство свободи», тотальний комунізм, характеризується, зокрема, і свідомим виробництвом суспільної свідомості в суспільному масштабі.
Окремі прориви у сфері суспільної свідомості, які виходять за межі капіталізму, відбуваються вже зараз. Про них (зокрема) йшлося у другій главі цієї роботи. Це виробництво ідеального під час створення сучасних технологій. Але справа не лише в цьому, не кожне ідеальне належить до суспільної свідомості. Це вже не просто ідеальна діяльність у своїй відчуженості, яка має надбудовний характер, і не замкнуте в рамках професійного кретинізму ідеальне. Це ідеальний момент виробництва людського життя взагалі. І те, як саме це життя виробляється, визначає те, (як і у випадку з базами даних та вільним програмним забезпеченням, відбувається один і той самий процес) як створюється нове безпосереднє, невідчужене суспільне усвідомлення, хоч поки що на локальних ділянках. Це таке усвідомлення, яке формується не лише і не стільки самим фактом створення програми, скільки самим характером її створення та функціонування.
Суспільна свідомість може визначати суспільну свідомість лише через визначення суспільної практики. Причому останню не можна розуміти як щось відокремлене від цілісної людини, як щось ідеальне взагалі, а лише як момент діяльності матеріальної людини в матеріальному світі. Річ у тім, що справа полягає саме у свідомому виробництві цілісної людини – універсально діючої, чутливої, мислячої. Така діяльність, незалежно від того, що саме робиться, виступатиме як здійснення комунізму в безпосередньо колективній формі і буде діяльністю з виробництва свободи, цілепокладання, чуттєвості, моральності та мислення.
В основному, це передбачає, що будь-яка діяльність за комунізму повинна, зокрема, бути виробництвом ідей та ідеалу майбутнього життя, виробництвом людини.
Лише тепер, коли ми в загальних рисах виклали основні моменти комунізму та показали ті паростки, з яких він може прорости як суспільний лад, ми вважаємо, що можемо перейти до визначень. В іншому випадку, вони були б мертвими, позбавленими сенсу абстракціями, а не відповіддю на питання, винесене в назву: «що таке комунізм?».
Комунізм (комуністичне суспільство) – це вільне об’єднання людей, які свідомо творять своє життя, свідомо покладаються на власну вільну діяльність.
Комунізм – це безпосередньо колективна форма вільної діяльності, як форма суспільства, що творить власний розвиток, яка стала тотальною.
Комунізм – це, як казали Маркс і Енгельс у «Маніфесті», «об’єднання, в якому вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх».
Настав час знову повторити гасло, яке й досі не втратило своєї актуальності:
ПРОЛЕТАРІ ВСІХ КРАЇН, ОБ’ЄДНУЙТЕСЯ!
Незважаючи на те, що цей рух починався в умовах зруйнованої війною, здебільшого аграрної країни, яка перебувала у ворожому оточенні, він був рухом ще не пройденим шляхом і тому відбувався з великими проблемами, труднощами, відступами і навіть трагедіями, про які ми, комуністи, не маємо права забувати. І відбувався цей рух у суспільстві з досить сильними капіталістичними тенденціями, які неможливо скасувати декретом або переступити через них, не знищивши товарного виробництва.↩︎
Йдеться не про поширене уявлення, де краса пов’язується зі смаком, добро – з думками про те, що є добре і що є погано, і ці уявлення можуть бути різними, а лише істині приписується якесь об’єктивне значення. Категорії «істини», «добра» та «краси» розроблялися протягом тисячоліть як об’єктивні ідеальні характеристики людської діяльності у світі, що розгортаються (розвиваються) в цій діяльності, а отже, і як об’єктивні характеристики світу (матерії). Іншими словами, якщо коротко, коли йдеться про діяльність, яка оцінюється за критеріями істини, добра та краси, то маються на увазі «точки розвитку» людської чуттєвості, пізнання та моралі, розвиток відносин між людьми та відносин людини з природою, розглянутих з ідеальної точки зору.↩︎
Звісно, це може дратувати і заважати зосередитися на виконанні завдання. В результаті, замість того, щоб робити справу, людям доводиться постійно лагодити несправний інструмент для Linux. Але немає жодних принципових перешкод (якщо дивитися з точки зору потенціалу) для подолання цього і написання більш якісних програм, за умови значних витрат суспільного часу на їх створення.↩︎
Саме тому, що в СРСР суспільний поділ праці не було подолано (тенденція до його подолання не стала домінуючою), а пролетаріат відтворювався як пролетаріат, тобто як клас буржуазного суспільства, відбулася повна реставрація панування приватної власності.↩︎